Марк Солонін: «Нова Росія – між Сталіним і Хітлером»
Цей текст був написаний рівно 8 років тому, у вересні
2009 року. Опублікований у словацькому
журналі «Міжнародна політика» (№ 5 за 2009 рік). Події останніх тижнів і днів
роблять читання цього похмурого фентезі досить забавним. Подаю його слово в
слово, зі всіма комами:
**************************
Почнемо з фактів, з конкретних і вельми красномовних
цифр. У кінці серпня 2009 р. два найвідоміших і поважаних соціологічних
інститути Росії (ВЦІОМ і «Лєвада-Центр») провели незалежно один від одного
декілька опитів громадської думки. Темою дослідження була інтерпретація подій
серпня-вересня 1939 р. у масовій свідомості. Отримані наступні результати. У
віковій групі 18-24 літніх (а це вік випускників середньої школи або Вишу) 45%
опитаних відповіли, що «вперше чують» про Пакт Молотова-Ріббентропа. У
тій же віковій групі лише 18% змогли вказати 1939 рік, як рік початку Другої
Світової війни; 20% взагалі не змогли назвати хоч якийсь рік початку війни.
Тільки 16% від загального числа опитаних знають про те, що 17 вересня 1939 р.
Червона Армія увійшла до Польщі, 47% не знають про те, що Великобританія була союзником
СРСР, 18% не знають навіть того, що супротивником СРСР був Дойчланд.
Ще 15-20 років тому я б категорично відмовився повірити в
те, що загальна дебілізация населення Росії може зайти так далеко. «Свідомість
китайського народу – це чистий аркуш паперу, на якому можна написати
найкрасивіші ієрогліфи», – говорив свого часу Голова Мао. Так, за такої
глибини історичної безпам'ятності чинна російська влада може дозволити собі
намалювати будь-які «ієрогліфи». Питання в іншому – що вони захочуть намалювати?
На перший погляд, відповідь на це питання очевидна. В
центрі нової російської ідентичності буде поставлений Сталін, Великий Вождь і
Вчитель (нині скромно перейменований в «ефективного менеджера»). Головною
подією тисячолітньої історії Росії буде оголошена епоха Сталіна (1923 – 1953 р.р.),
головним досягненням – «при Сталіні нас всі боялися!» Головне завдання (хай і
недосяжна, але вабляча, як зірка) – «замочити Америку в сортирі». Головною
геополітичною катастрофою вже оголошений крах радянської імперії (1991 р.),
головним принципом зовнішньої політики – «сильний завжди має рацію». На перший
погляд, по всіх цих питаннях досягнутий загальнонаціональний консенсус. Новий
(прийнятий при В. Путіні) гімн – на музику старого сталінського, і відновлений
в оформленні станції московського метро рядок з тексту старого гімну («нас
виростив Сталін»), здавалося б, дають цілком відчутні прикмети цього «старо-нового»
майбутнього Росії.
Але не поспішатимемо з висновками. Сталін – це двосічний
символ. Різні соціальні групи бачать в нім абсолютно різний зміст. Для
соціальних низів (а в цю категорії в сучасній Росії потрапили перш за все не
дармоїди і наркомани, а люди, все життя яких пройшло у гуркоті заводського
цеху) слово «сталін» позначає мрію – мрію про жорстоку розправу з нинішнім,
таким, що розікрав країну, «начальством». У начальства ж зовсім інші мрії. Ось
тому у символічного «сталіна» з'явився (з'являється? може з'явитися?) сильний
конкурент. Хітлер.
Цей кандидат на роль «центру консолідації» нової російської
ідентичності має серйозні конкурентні переваги. Вимушено короткий огляд цих
переваг я почну з кінця, від найменш важливих – до ключових і вирішальних.
Сталін не народився Сталіним. Він прийшов в світ з ім'ям
Йосиф Віссаріоновіч Джугашвілі. Таке ім'я і таке походження не грало великої
ролі у комуністичній імперії, яка творилася на затятому месіанському пориві до
світової революції, до «нової землі і нових небес», під якими не залишиться
місця для таких застарілих дурощів, як міждержавні кордони. Джугашвілі став на
чолі країни, державним гімном якої (до 1943 р.) був «Інтернаціонал». Але для
майбутнього «п'ятого Рейху», яким марять сьогодні російські шовіністи, ідол на
ім'я Джугашвілі не дуже підходить. Тим більше зараз, коли конфлікт між місцевим
слов'янським населенням і не дуже законопокірними (виражаючись гранично
коректно) мігрантами з Кавказу перетворився на серйозну проблему великих міст.
Марші націоналістів під гаслом «Росія для росіян» – це реальність
сьогоднішнього дня. Адольф Хітлер, «справжній арієць», «біла людина» в такій
ситуації виглядає набагато краще, ніж чорнявий грузин з величезним, зовсім не «арійським»
носом.
Символічна фігура Хітлера чудово вписується в ту
антиамериканську істерію, яка складає основний зміст державної ідеології (точніше
сказати – телевізійних «п'ятихвилинок ненависті»). Хітлер може претендувати на
роль героя безкомпромісної боротьби проти «англо-саксонської плутократії». Із
Сталіним складніше, Сталін – виражаючись мовою новоявлених «патріотів» –
дозволив втягнути СРСР у світову війну, результатом якої стало розорення Росії
і перетворення ненависної Америки на світову наддержаву. «Не з тим воювали, з
ким треба було» – цей сумний схлип все голосніше чується із сторінок «патріотичної»
літератури.
Не забудемо і «єврейське питання». Так, євреїв в Росії
майже не залишилося (й абсолютна більшість тих, що залишилися практично
повністю асимілювалося), але, як напевно відомо, наявність євреїв не є
необхідною умовою для існування антисемітизму. Партійне (або КГБшне) минуле
більшої частини сучасної російської еліти дало кожному з них неабияку дозу
антисемітських настроїв і забобонів. Зовсім не зник, а навпроти, в обстановці
приголомшуючого стрімкого зубожіння багато разів посилився застарілий
ірраціональний антисемітизм у «низах». А вже в справі «остаточного рішення»
єврейського питання у Хітлера заслуги очевидні і безперечні. І вже сьогодні, на
чистій російській мові, в брошурах, що видаються від імені якихось непізнаних «братерств»,
можна прочитати наступне:
«...Війна, яку вів Дойчланд, не була війною для
захоплення територій, як нам лукаво втовкмачував єврейський агітпроп. Це була
війна расова, війна за очищення території, яка спочатку належала Білій
Європі і Арійському світу від гаркавої диктатури Untermensch-ей, що окупувала ці
землі»
Чи варто звертати увагу на «літературну творчість» купки
маргіналів, що фашиствують? Можливо, й не варто, але буквально тиждень тому
президент Д. Мєдвєдєв чомусь звернув увагу (та ще і дав відповідне доручення
уряду!) на «творчість» відомого в певних «патріотичних колах» публіциста М. Калашникова.
Цей пан, що не приховує своїх відкритих симпатій до фашизму і хітлерівського райху,
був виділений президентом з багатьох тисяч, що відгукнулися на статтю Мєдвєдєва
«Росія, вперед». Саме його «конструктивні пропозиції» Мєдвєдєв публічно, перед
телекамерами, запропонував «уважно вивчити». Що це було? Збій у роботі апарату
президентської адміністрації? Дивна за задумом спроба епатувати суспільство?
Або перед нашим поглядом на мить з'явилася верхівка величезного айсберга?
У далекому вже 1990 р. лідер чилійської ХДП Р. Томіч
охарактеризував диктатури латиноамериканського Півдня 70-х років (Чилі,
Аргентина), як систему в якої «ціни на всі товари встановлюються ринком,
окрім ціни робочої сили, яка встановлюється кулеметами». У цьому чеканному
формулюванні однаково важливо обидві частини. У тому, що стосується «встановлення
ціни робочої сили за допомогою кулеметів», товариш Сталін перевершив всіх
диктаторів 20-го століття разом узятих. Але із забезпеченням спокійного і
комфортного життя для еліти в сталінському СРСР справи йшли дуже кепсько.
Перефразовуючи Томіча, можна сказати, що тривалість життя вищої сталінської
бюрократії регулювалася револьвером в розстрільних підвалах НКВД. Ні, такий «залізний
сталінський порядок» новій російській еліті зовсім не потрібний. Незрівнянно
переважно виглядає в їхніх очах епоха «раннього Хітлера».
Ну, хіба це не краса: євреї, демократи і «дуже розумні»
журналісти надійно заховані у табори, робітники працюють, не покладаючи рук,
військова потужність рейху росте, як на дріжджах; при цьому магазини ломляться
від товарів, борделі справно виблискують червоним ліхтарем, кордони відкриті
(за наявності грошей, зрозуміло), й Олімпіаду в Берліні проводять, й кращі
театри на гастролі приїжджають... Ось це життя! Чи можна цей «рай земний»
порівняти із сталінським СРСР, де жоден начальник, встаючи вранці, не знав – чи
вдасться йому заснути увечері у власному ліжку?
Зрозуміло, я зовсім не наполягаю на тому, що подібний
катастрофічний сценарій є найбільш вірогідним. Багато що усередині країни
перешкоджає такому розвитку. Головне – це те, що при ціні барелю нафти в 70-80
і більш доларів російській еліті не потрібно встановлювати ціну робочої сили за
допомогою кулеметів. Скажу більше – за таких цін на природну сировину їй
(еліті) взагалі не потрібна жодна робоча сила – ані дорога, ані дешева
(зрозуміло, мова не йде про украй нечисленний в мірилі всієї країни персонал
нафтоперекачувальних станцій і домашню прислугу). «Викачати, продати і звалити»
– ось проста і ясна мета, на яку орієнтується значна частина правлячої
клептократії. Фашистський режим їм не потрібний і навіть шкідливий (з такою
репутацією «звалити» потім вдасться лише до Північної Кореї). Але і
розслаблятися не варто. Нафта (і вже тим більше – нинішні божевільні ціни на
неї) не вічні. У самому найближчому майбутньому господарям Кремля доведеться
зробити вибір.
**************************************************************
«Міжнародна
політика», Братислава № 5/2009
Коментарі
Дописати коментар