Юрій Нестеренко: «Сповідь колишнього москаля.» – Уроки історії
На жаль, як показала практика – москалів під ліжком
шукали явно недостатньо. Навіть не зважаючи на весь страшний попередній досвід,
самі українці у масі своїй все ще ставилися до «братів» занадто благодушно, а
своїх націоналістів, стурбованих російською загрозою, вважали за параноїків.
*
Це якесь диво дивне. Трапляються
нащадки українців, які колись потрапили до Московії, які вже забули не тільки
мову, а й згадку про своїх прадідів українців, у яких прокидаються людська
гідність, прагнення волі й як наслідок небажання мати щось спільне не тільки із
так званим «русскім міром», а й взагалі жити у середовищі людей, які називають
себе «русскімі» не залежно від їхніх політичних уподобань.
Тож читаємо сповідь одного із
таких нащадків українців:
«Якщо хто ще не в курсі, українського в мені немає
нічого, окрім прізвища, що дісталося від предків таких далеких, що мені про них
нічого не відомо. За моїм походженням мене можна було б назвати зразковим
хлопчиком з російської інтелігентної сім'ї, якби на це поняття не навішувалася
така сильна гуманітарна конотація. Ні, мої батьки (інженери московського НДІ)
не розмовляли удома іноземними мовами і не вчили мене музиці, а набиті книгами
шафи у нашій квартирі я все своє дитинство сприймав як щось образливо даремне,
бо зі всієї літератури мене цікавила тільки фантастика, а її-то якраз у цих
шафах і не було. Проте, батьки, люди освічені й особисто порядні, ніколи не належали
ані до КПРС, ані до яких-небудь інших реакційних організацій і ніколи не навчали
мене, в усякому разі свідомо, забобонам шовіністів. Тим наочніше – і тим корисніше
для тих українців, білорусів і представників інших народів, хто все ще зберігає
якісь «братські» ілюзії – буде моя розповідь про те, як росіяни – навіть
найкультурніші і ліберальніші з них – ставляться, та й завжди ставилися, до
інших національностей. Розповідь зсередини, яку не можна звинуватити в
упередженості погляду ззовні.
Народився я, як і всі діти, в повному невіданні про які-небудь
«національні питання», і хочу особливо підкреслити, що популярні у шовіністів
твердження, що діти нібито із дитинства інстинктивно відрізняють «своїх» від
«чужих», є повною нісенітницею. У цьому блаженному невіданні я перебував до
самої школи, причому для мене не існувало не тільки «ні елліна, ні іудея», але
і статевих відмінностей; різниця між хлопчиком і дівчинкою була для мене такою
ж неістотною, як між блондином і брюнетом. Я, звичайно, знав, що в світі живуть
різні народи, але сприймав це поняття по-західному, тобто з погляду громадянства,
а не етнічної приналежності (не знаючи тоді ще, звичайно, таких мудрованих
слів). У Америці живуть американці, в Англії англійці, в Германії німці (тоді
мені не приходило в голову, чому вони так дивно називаються – і вже тим більше
що насправді вони називаються зовсім не так), а в СРСР росіяни (ну і начебто ще
якісь там народи, що живуть десь далеко, але про них моє уявлення було украй
смутним, приблизно як про африканських аборигенів, тому що головними в СРСР
були, звичайно ж, росіяни, а інакше і бути не могло). Ще я знав, що колись до
мого народження була велика війна росіян з німцями (про те, що в ній воював
хтось ще, я також не мав поняття), на якій убили мого діда – проте ніякій
неприязні до «німців» я на цьому ґрунті не відчував і навіть пояснював своїм
менш освіченим товаришам по дитячому саду, що каравели Колумба, на вітрилах
яких намальовані хрести – зовсім не фашистські (товариші, проте, переконані, що
хрести бувають тільки у фашистів, переконанню піддавалися не краще, ніж нинішні
«ватники»).
Коли я пішов до школи, мені відразу ж пояснили, що не
слід товаришувати із дівчатами та євреями. Перша теза здалася мені просто
дурістю, оскільки серед моїх друзів дівчати складали приблизно половину, але
про те, що існують якісь євреї, я почув вперше, а тому поставився до
інформації, яку не міг спростувати практичним досвідом, з більшою довірою.
Зробити з мене зоологічного антисеміта однокласникам так і не вдалося, але
латентний антисемітизм у мені укоренили так ґрунтовно, що повністю позбавитися
від нього мені вдалося лише шляхом свідомих зусиль вже у дорослому віці. Все
своє шкільне дитинство (не беручи до уваги старших класів, які, власне,
дитинством вже не є) я прожив у переконанні, що єврейство – це щось подібне до
непристойної хвороби: людина, звичайно, не винна, що такою народилася, але
говорити про це вголос не варто, якщо тільки не хочеш її образити. Сам я ніколи
не використав слово «єврей» (або, тим більше, «жид») як обмовляння, але
постійно чув, як це роблять інші діти (причому найчастіше – стосовно явних не євреїв;
просто ця образа вважалася за одну й з найтяжчих; про те, що серед моїх
однокласників дійсно є справжні євреї, я дізнався, напевно, лише класі у шостому).
Цікаво, до речі, що на вчителів, з яких в тій школі євреїв була мало не половина,
цей антисемітизм не розповсюджувався – не стільки, ймовірно, тому, що вчитель
сприймався як істота без національності, скільки тому, що міфічний образ
«поганого єврея» існував у свідомості російських дітей без прив’язки до
реальної конкретики. Просто єврей – це погано, і все. Чому? Тому.
Ставлення росіян до інших національностей (у епоху,
нагадаю, офіційного радянського інтернаціоналізму, за яким так люблять жалкувати
совкофіли) краще всього виказували анекдоти. Русскій, німець і поляк, з яких,
природно, у виграші завжди опинявся русскій, а двоє інших були позбавлені виразних
національних рис і потрібні лише для того, щоб своєю невдачливістю відтіняти
перевагу русского (який перемагає навіть тоді, коли робить явну дурість). Тупі
чукчі. Грузини утілювали дві якості: сексуальність (причому найчастіше –
гомосексуальність) і багатство (причому в основному за принципом «гроші є –
розуму не треба»). Цікаво, до речі, що грузинам доводилося практично наодинці
«відбувати» за цілий Кавказ – анекдотів про інші кавказькі народи майже не
було, і горезвісна серія про «вірменське радіо» насправді не про вірмен, а «про
життя». Ну а українці – це у яких така смішна мова, типу понівечена російська
(що насправді понівеченою тюркізмами і не тільки є якраз російська мова,
тодішнім – та і нинішнім – зубоскалам, зрозуміло, в голову не приходило). «А
знаєш, як по-українськи буде...?» Далі слідувала яка-небудь словесна
потворність, яка не має, зрозуміло, нічого спільного із справжньою українською,
але незмінно смішна. Причому навряд чи більшість тих, що іржали віддавали собі
звіт, що насправді це пародія.
Ще, до речі, примітно, що анекдотів про білорусів не було
від слова «зовсім» (в усякому разі, мені, що переслухав в юності тисячі
анекдотів, такі не попадалися жодного разу). Просто білоруси сприймалися
настільки безперечно і очевидно росіянами, що складати про них анекдоти як про
окремий народ було абсурдом. Про те, що у них, виявляється, існує якась своя
мова, пересічний росіянин дізнався лише за часів Єльцина, коли на російських
телеекранах замиготів Лукашенко – а про те, що ця мова насправді куди більше
схожа на українську, ніж на російську із лукашенківським акцентом, не
здогадується і до тепер.
Та і як могло бути інакше, якщо впродовж поколінь кожен
день починався з гімну про «сплотіла навєкі велікая Русь» (у мій час, на щастя,
його вже можна було не слухати, а ось за часів моїх батьків він ревів із
вуличних репродукторів), кожен навчальний рік – з уроку «про російську мову»,
на якому читалися бездарні славослів’я і самій цій мові, і «старшому
російському братові» (ми, росіяни, звичайно, сприймали це як належне, навіть не
замислюючись, з якою ненавистю і приниженням повинні слухати це діти інших народів),
а шкільний курс історії вимагав завчити, що Росія ніколи ні на кого не
нападала, а тільки оборонялася від незліченних ворогів, «возз’єднувала» і
«захищала» чужі землі від Кавказу і Середньої Азії до Кенігсбергу і Курил,
рятувала невдячну Европу то від татар, то від Наполеона, то від Хітлера, а
зараз виконує свою головну місію – несе цілому світу світло комунізму?
Прийшла перебудова, і росіяни раптом дізналися, що,
виявляється, їх історія до 1917 р. зовсім не була підготовкою до Великого
Жовтня, а що нібито навіть навпаки – у 1917 «жидівський уряд Бланка» на гроші
дойчського Генштабу розвалив Велику Прекрасну Росію, Яку Ми Втратили. Не буду
зайвий раз описувати каламутну хвилю самого чорносотенного антисемітизму і
шовінізму, що сколихнулася у ті роки (що примітно – практично всі ці особини,
які, здавалося б, повинні були стати непримиренними ворогами «безбожної
антиросійської» радянської влади, і на словах, і на ділі виявилися її
оскаженілими захисниками і тоді, і в 1991, і в 1993, і досі, коли вони готові
воювати за кожен пам’ятник Леніну у чужій країні). Розповім краще про відчуття
російських лібералів-антирадянщиків, до яких тоді вже належав я сам. Так, ми
визнавали СРСР в’язницею народів і бажали його розпаду (і своїм, хай і дуже
незначним, внеском у те, що цей розпад відбувся, я завжди пишатимуся), виходили
під «демократичні» палиці на заборонені мітинги на захист незалежності
Прибалтики і в пам’ять убитих горбачовськими карателями грузин (знов і знов
нагадую про це тим ідіотам, які все ще бачать у Горбачові, який нині реабілітував
Путіна, «визволителя») – але одночасно ми із співчуттям читали солженіцинське
«Слово до українців і білорусів», яке закликало ці народи залишитися «разом з
Росією» (а точніше – в її складі), і збройну боротьбу з більшовиками 1918-1922
сприймали виключно як Громадянську війну русскіх червоних і русскіх білих,
безумовно співчуваючи останнім. Я пишу про це, зрозуміло, не в тому сенсі, що
співчувати треба було червоним, а в тому, що боротьба інших народів проти
російської імперії – боротьба відчайдушна і самовіддана, але, на жаль, всіма
ними, окрім фінів і поляків, програна – сприймалася нами як щось, в кращому
разі, дрібне і незначне на тлі боротьби Русскіх Білих Героїв, а в гіршому – як
пряма ним перешкода.
Саме таким було наше – як, очевидно, і авторське –
сприйняття «Білої гвардії» і «Днів Турбіних» Булгакова. З ким воюють позитивні
герої, яким було адресовано все наше співчуття? З більшовиками? Ні в якому
разі. Більшовиків вони (принаймні, деякі з них) поважають. З петлюрівцями, з
бійцями за незалежність України! Ну так, проникливо думали ми, Булгаков, який
жив під Сталіним, не міг прямо прославити боротьбу проти червоних, ось він і
підсунув замість них якихось петлюрівців. Петлюрівці, які були ворогами
червоних, сприймалися нами як евфемізм червоних, і ставлення до них було
відповідне. Як, втім, й у самого автора, причому без всяких евфемізмів. І п’єса,
і особливо сам роман – відверто україноненависницькі. У книзі, дія якої
відбувається у Києві – жодного позитивного українського образу. З одного боку –
боягуз, нікчемність, дойчська маріонетка Скоропадський, з іншого – страшні
варвари петлюрівці, описані прямо-таки як нові гуни, які прийшли зруйнувати
затишний і теплий Русскiй Мiръ Турбіних з його шторами і абажурами (що цей русскій
мір робить із зброєю у столиці чужої країни – навіть питання не виникало). І
все те ж вічне російське знущання над українською мовою, над прагненням народу,
чию культуру цілеспрямовано знищували сторіччями, відродити свою національну ідентичність: «Біс його знає, як буде «корнет»
українською... Був Куріцкий, став Куріцький. Як, питаю, українською „кот“? –
„Кіт“. – А як тоді „кіт“?» І ми – ще раз підкреслю, ліберали і прихильники
розпаду СРСР! – спостерігаючи те ж українське прагнення вже на початку 1990-х,
співчутливо кивали: так, так, все те ж саме, ось же класно наш великий
російський письменник ще тоді припечатав цих хохлів з їх дурним націоналізмом!
(А який, до речі, великий російський письменник не був російським шовіністом?
Від Пушкіна, який закликав «чавити поляків», до Бродського (неважливо, що він
єврей – він, без лапок, великий російський поет) з його мерзотним віршем «на
незалежність України», який прямо-таки сочився імперською злістю на рабів, які
посміли піти від господаря. Про Достоєвського, не зважаючи на його українське
коріння, вже і не кажу. Ну хіба що проклятий РПЦ Л.Толстой, можливо,
виключення, з його «Хаджі-муратом» і міркуваннями Льовіна про балканську
війну.)
При цьому, що характерно, хто такі були петлюрівці
насправді, ми не знали і знати не хотіли. «А петлюрівці та бандерівці, злі
любери та панки зґвалтували дочку голови Совдепу» – перебудовний стьоб,
зрозуміло, але наші реальні пізнання і насправді недалеко від цього пішли. Для
мене зовсім недавно було великим шоком дізнатися, що дехто з моїх родичів –
людей, повторюю, добре освічених – до цих пір плутає петлюрівців із махновцями!
Коли, нарешті, СРСР розпався не за солженіцинськими
«словами», незалежність України (і Білорусі) ми все ж таки визнали. Але тут же
почали досадувати на невдячних хохлів, які не хочуть «по-братськи» поділити
Чорноморський флот («як ділитимемо – по-братськи або по-справедливості», ага),
та й взагалі, Крим, Хрущов, ну ви зрозуміли... Ні, боже, воювати за цей самий
Крим (у який нам як і раніше ніхто не заважав їздити по внутрішніх паспортах, а
по грошах це виходило навіть дешевше) ми не хотіли і сміялися над комп'ютерними
іграми, що з’явилися тоді ж у Росії (де ж ще!), із таким сценарієм (був
потішний «Морський бій», був вельми серйозний авіасимулятор «Су-27»), але що ж
це Єльцин не натиснув на Кравчука у Біловезькій пущі, можна ж було
домовитися... Питання про те, на біса країні, яка тільки що скинула з себе (як
нам тоді здавалося) імперський тягар і при цьому все ще залишається найбільшою
у світі, приєднувати, нехай навіть мирно, нові території, знову-таки навіть у
голову не приходило!
Попутно діставалося і прибалтам, за свободу яких ми ще
недавно лізли під палиці. Вкинута кремлівською пропагандою (у найсвітліші єльцинські
часи, так-так – а чого дивуватися, якщо тоді ж Росія розв’язала війну в
Абхазії, яка закінчилася геноцидом абхазьких грузин) теза про те, що «у
Прибалтиці пригноблюють росіян», миттєво стала аксіомою не тільки «почвєнніческого»,
але і ліберального російського дискурсу. Ніхто навіть не намагався розібратися,
як воно там насправді. Раз наші найвільніші ЗМІ так написали, інакше ж бути не
може, правда? Примушують жителів країни для отримання її громадянства складати
іспит із державної мови, ну треба ж! Фашисти, одне слово!
І головним нашим відчуттям (яке знайшло віддзеркалення
навіть і в моїх віршах на роковини Серпня 1991) була образа на таку чорну
невдячність. Як так – МИ вас відпустили, а ви нас не любите! І знову нам навіть
не приходило у голову, що жертва взагалі-то не зобов’язана любити насильника
тільки за те, що він врешті-решт перестав. Звичайно, якби він продовжував, було
б ще гірше. Але і відпустивши жертву, самий-самий максимум, на який він може
сподіватися – це що вона колись, далеко не відразу, зможе його пробачити
або хоч би зробити вигляд, що пробачила – і те якщо він як слід постарається
загладити свою провину.
Так, звичайно, будь-які аналогії між особою і країною зіпсуті.
У особи один мозок, що відповідає за все, а країна складається з безлічі різних
осіб, і ті росіяни, які приймали ухвали про введення військ у балтійські
республіки, і ті, які виходили на акції протесту проти цього, – це різні
росіяни. Але держава, так або інакше, несе відповідальність за свої дії, так
само як і за дії попередніх своїх іпостасей, якщо вона «правонаступниця». І
якщо провину перед прибалтами ми все-таки визнавали – пакт Ріббентропа-Молотова,
куди діватися – то на претензії українців викочували круглі очі. Ви ж самі з
нами возз’єдналися! Ми ж вас від ляхів врятували! Батуринська різанина? Знищення
Січі? Окупація більшовиками у порушення тільки що підписаного ними мирного
договору (так-так, це у росіян спадкове)? Голодомор? Ні, не чули. Чули тільки
про зрадника Мазепу (бач чого придумав – в Европу хотіти замість Московії!) і
петлюрівців-бандерівців з дивізії СС «Галичина». А сталінські репресії були на
всіх загальні, і припиніть тут розводити русофобію.
Ось тільки, навіть якщо заперечувати навмисний антиукраїнський характер Голодомору,
росіяни собі ці репресії разом з радянською владою влаштували самі, і більше їм
винити не має кого. А українцям – принесли на своїх багнетах, причому аж двічі.
І за все це, по справедливості, винні були не те що флот віддати цілком
(насправді не дуже-то цей іржавий металобрухт і потрібний), а і горезвісний газ
поставляти безкоштовно років двадцять. Або сорок. Або більше. У скільки
кубометрів оцінити кожне життя, яке забрали російські кати? Дойчланд он до цих
пір розплачується за злочини нацизму, хоча нинішнє покоління вже ніякого
відношення до них не має і в масі своїй щиро їх засуджує, на відміну від…
Ні, ми, зрозуміло, не ненавиділи українців за все те зле,
яке заподіяв їм наш народ (і яке вони навіть не вимагали компенсувати, але
просто не хотіли забувати – а самі, як тепер зрозуміло, далекоглядні
побоювалися його повторення). Нічого навіть близького до нинішньої російської
істерії не було. Але у деякому розумінні наше ставлення до України було ще
гірше, ніж ненависть. Бо немає, на мій погляд, гіршої образи, чим
поблажливість, гидлива поблажливість самовпевненої переваги. А ми ставилися
саме так. Підкреслюю ще раз – не «ватники», що вже тоді прямо відмовлялися
визнавати Україну повноцінною незалежною державою, а ми, російські ліберали. «Ну
чого вам ще треба, ви ж вже отримали свою нєзалєжность! (це слово завжди
вимовлялося українською – і, зрозуміло, зовсім не на знак пошани до української
мови; пізніше слова «свідомий» і «нєзалєжний» стануть улюбленими лайками «ватників»,
і, як справедливо було відмічено у мережі, до якого ж ступеня звироднілості
повинен дійти народ, для якого слова «свідомий» і «незалежний» – це лайки!) Ні,
ну ми розуміємо, ви молода нація, що не награлася ще в націоналістичні цяцьки
(говорили представники народу, що більш-менш оформився лише у XVI столітті,
спадкоємцям Київської Русі), але досить, досить, набридли! Заспокойтеся вже
нарешті і перестаньте шукати москалів під ліжком! І взагалі, чого ви,
насправді, російську мову державним робити не хочете? Ніхто ж не говорить, що вона
єдиною має бути! Українська хай теж буде, ми дозволяємо.» (Що знову-таки характерно,
в Росії, де проживає більше сотні народів – зокрема, між іншим, три мільйони
українців – про «другу державну мову» – не регіональну, а державну – ніхто
навіть не заїкається.)
На жаль, як показала практика – москалів під ліжком
шукали явно недостатньо. Навіть не зважаючи на весь страшний попередній досвід,
самі українці у масі своїй все ще ставилися до «братів» занадто благодушно, а
своїх націоналістів, стурбованих російською загрозою, вважали за параноїків. У
результаті російські агенти, як ракові метастази, просякли у всі державні
органи України – до уряду, спецслужб, армії – і впритул підвели її до
запланованої загибелі, від якої її буквально в останню мить врятував Майдан. І
зовсім не всі метастази ще вдалося вичистити...
Але справа, повторюю, не в одній лише російській державі,
яка завжди була, є і буде (поки – сподіваюся, вже скоро – не припинить своє
існування) ворогом і українців, і будь-яких інших волелюбних народів, і навіть
не в ордах «ватників», які виникли зовсім не на порожньому місці, а які лише
нарешті проявили без утруднення свою одвічну суть. Річ у тому, що і російські
ліберали, скільки б їх ще не залишилося, не на багато кращі. Недаремно сьогодні
мало не всі вони заявляють, що Крим, звичайно, відняли незаконно, але і
повернути його ніяк неможливо. І коли війна закінчиться – а закінчитися вона
може тільки крахом Росії – і вони (ті зовсім небагато, які вціліють) виберуться
з-під розвалин і, як ні в чому не бувало, скажуть «ну все, Путін капут,
давайте товаришувати!» – у жодному випадку не слід знов потрапляти в ту ж
пастку. Бо дуже швидко почнеться колишня пісня – «ну хохли, ну оборзєлі
зовсім! Ми через вас свою країну не пошкодували, а де подяка?»
Я глибоко переконаний – хоча і розумію, що багато хто,
причому якраз не з числа «ватників», зі мною не погодяться – що єдиний шлях,
яким русскій (у сучасному розумінні цього терміну) може перестати бути
імперцем, – це перестати бути русскім. Тобто москалем, бо тепер і назавжди це
синоніми. Мова, прочитані книги, спогади – все це нікуди не подінеться, але
російський менталітет треба відкинути повністю, без залишку, без ділення на
поганих російських ватників і хороших російських лібералів і без щонайменшої
жалості до Росії, яку ми втратили хоч в 1917, хоч в 2000. Навчитися щиро, не
напоказ, говорити і думати про все це – «вони» і ставитися до них, як до чужих,
які не заслуговують ані співчуття (бо у всьому винні виключно самі), ані довіри.
Про себе можу сказати, що я цей шлях пройшов, переставши вважати себе за русского
ще в середині нульових і остаточно порвавши із Росією після її нападу на Грузію (за два роки до того, як зміг емігрувати). Я не
записуюся в українці – у мене немає на це права, я – російськомовний
американець, який любить свою країну, – ЗДА, і мене це цілком влаштовує. І тепер
уже з цієї, нормальної, західної сторони я кажу русскім услід за Анастасією Дмитрук
і балтійськими музикантами – ніколи
ми не будемо братами!»
*
Російською:
Коментарі
Дописати коментар