«Вихід» – стратегічні студії від Юрія Нестеренка
Текст, що пропонується, було написано Юрієм Нестеренко
у грудні 2010 року. Автора тоді ніхто не почув, не звернув уваги на його
волання. Історично це було майже вчора, але в зовсім іншу епоху, за часів
президента РФ Дмітрія Мєдвєдєва. А Юрій все передбачав й волав, як міг волав до
усіх, до політиків цілого світу, до звичайних громадян. Його не почули…
Навіть зараз дехто час від часу намагається вибачатися
за своє ставлення до росіян, лунають, як свідчення вже звичної, буденної
меншовартості запобігання перед ними. Нічого не змінилося. Крім того, що щодня
гинуть наші хлопці в обороні України гинуть від «братніх» куль таких «рідних»
«братів» росіян…
Тому вважаю за потрібне подати текст, написаний у
грудні 2010 року Юрієм Нестеренко (переклад здійснено із максимально можливим збереженням
стилю автора):
Нестеренко
Юрій Леонідович народився у 1972 році, у 1989 році закінчив фізико-математичну
школу при МІФІ (Московській інженерно-фізичний інститут) й поступив до цього
інституту на факультет кібернетики, у 1995 році закінчив його із відзнакою.
Зараз більше займається літературною діяльністю ніж програмуванням хоча його
також не залишив, був одним із сценаристів ігор «Ціна свобода», «Космічні
рейджери». Автор багатьох віршів, прози та гумористичних оповідань.
Зокрема, віршу «Держава» (2008 рік):
роману «Юбер аллес»
Прибічник смертної кари та надання цивільному
населенню права на зброю, у 2010 році отримав політичний притулок у ЗДА
Юрій Нестеренко
Вихід
Ще одна розумна,
порядна і обдарована людина покинула країну лайна.
Юрій це зробив
вчасно для себе і запізнився для Америки. Тому, що ми завжди вітаємо нормальних
людей і широко відкриваємо їм двері. І я радий, що в імміграційній справі Юрія
Нестеренка, є і моя крапля «за».
Ласкаво просимо у
нормальний світ, Юрій. Та згине Росія у віки віків!
Sergey Melnikoff
З Росією кінчено.
М. Волошин
А все одно Владімір
гоніт стадо к рєчкє
А стаду все одно -
його с'єлі с гавном!
Б. Грєбєнщіков
Скажи Росії – згинь, проклята!
Росія – це зло. Росія – це зло
в його чистому, бездомішковому вигляді.
Така теза викликає інтуїтивне
неприйняття навіть у людей, які вкрай негативно ставляться до російської влади.
Бо у більшості цих людей популярне гасло «Я люблю свою країну і ненавиджу державу».
Влада, у свою чергу, в своїй пропаганді ототожнює ці поняття, нав'язуючи
народу, який глибоко зневажається нею, нехитру тезу «хто проти нас – той проти
Росії!»
На жаль. Доводиться визнати, що ця теза, яка на перший погляд здається однією з найгрубіших і брудніших підмін у загальному потоці брехні, яка ллється зверху, – насправді відповідає дійсності. Вони дійсно і є Росія. Точніше – одна з нерозривних її складових. Друга – той самий народ, а якщо називати речі своїми іменами – рабсько-холуйська біомаса, що підтримує, живить і справно породжує їх ось вже вісім сторіч. Держава, яку ми ненавидимо, – і ненавидимо абсолютно справедливо – не прилетіла з Марса і не виповзла з пекла. Вона породжене – і впродовж всієї своєї історії неминуче відтворюється в різних, але незмінно потворних формах – цією країною і цим народом. І більше звинуватити просто нікого.
О так – можна винити окупантів й інородців. Можна говорити – і я сам це робив, бо це відповідає дійсності – що Росія як держава (не плутати з Руссю, що існувала до того, – конфедерацією фактично незалежних князівств, по мірках того часу цілком передових і європейських) породжена, з одного боку, Ордою азіатських завойовників, а з іншого боку – московськими князями-зрадниками (втім, не тільки московськими – пригадаємо того ж Алєксандра Нєвского), колабораціоністами на службі Орди, що спершу використали її для знищення конкурентів в боротьбі за владу, а потім успадкували і перенесли в об'єднану кров'ю і підлотою країну всі гірші риси ординської традиції (втім, кращих рис там просто не було). Але так само можна говорити про те, що більшість серійних вбивць і насильників в дитинстві самі були жертвами насильства: це пояснює їхню поведінку, але зовсім не виправдовує. Насправді, яка б страшна катастрофа не трапилася давним-давно, з тих пір пройшло більш ніж достатньо часу, щоб виправити її наслідки і розвинутися в гідну особу або країну, відповідно. Але на жаль – Росія за всі ці сторіччя не тільки нічого не виправила, але лише погіршила ситуацію, лише розвинула, укріпила і звела в предмет гордості всі найогидніші тенденції і пороки. Історики налічили не менше вісімнадцяти спроб модернізації і лібералізації в російській історії – всі вони зазнали крах. Чи це не наочний доказ, що Росія не просто не здатна до ліберальної модернізації, а, найголовніше, категорично такої не бажає?
До речі, про інородців. Адже вони приходили до Росії не тільки зі сходу, але й із заходу. Результат був той же самий. Що зробила освічена німецька принцеса Софія Анхальт-Цербська (відмітимо – з невеликого і небагатого князівства, де нізвідки було узятися імперським традиціям), опинившись на російському престолі? Укріпила абсолютизм, проводила політику унітаризму і насильницької русифікації, нав'язала українцям кріпацтво і взагалі підсилила кріпосний гніт, довівши країну до селянського бунту, ввела смугу осілості, влаштувала криваву провокацію з метою приєднання Грузії (якій був обіцяний військовий захист від персів і збереження більшості елементів суверенітету – і всі ці обіцянки були найвіроломнішим чином порушені), звільнила дворян від обов'язку служити, відправила до в'язниці (спасибі, не на плаху) Новікова і Радіщева, розвела небачених розмірів корупцію і закінчила своє царювання з порожньою казною і непрацездатним державним апаратом... І це, на думку багатьох – «золотий вік», одне з кращих царювань в російській історії!
До речі, обидві династії російських царів – Рюріковічі й Романови – несли в собі західноєвропейську кров, тільки у перших її частка з покоління в покоління скорочувалася, а у других – збільшувалася; ні перша, ні друга нічим хорошим не кінчилася. «Чисто російський» період – сто років після Смути, до того, як Романови здобули манеру брати собі дружин в Дойчланді – теж не характеризувався нічим чудовим, окрім тотального застою, відсталості і мракобісся.
І справа не в конкретних пороках тих або інших історичних осіб. Врешті-решт, навіть один з найогидливіших монстрів в світовій історії – Іоанн Грозний – починав, як реформатор... Річ у тому, що Росія – це безнадійне болото, в якому в'язнуть будь-які, найсвітліші і прогресивніші почини. Це країна, народ якої – за рідкісним виключенням – відчуває щиру ненависть і огиду до свободи, причому, всупереч тезі Маркса, насамперед – до своєї власної, а вже тільки потім і як наслідок – до чужої. Народ, який глибоко зневажає відчуття власної гідності, інтелект («бач, розумний знайшовся!»), взагалі особа як така, що ненавидить всякого, хто вибивається з середньо-отарного рівня (причому успіх, досягнутий талантом і працею, викликає куди злобнішу заздрість, ніж просте везіння типу виграшу в лотерею), що вважає за порок саме бажання жити незалежно і в достатку – а чеснотами, відповідно, тупу стадність і покірність («тобі чого, більше всіх треба?!»), готовність жити в лайні і багнюці (що служить предметом особливої збоченої гордості!) і, не міркуючи, жертвувати собою в ім'я малої отари – общини і великої отари – Імперії (яка ніколи і нічого хорошого цьому народу не робила, а лише століття від століття розбухала на його крові). Народ, який абсолютно щиро обожнює тиранів (як власних, так і чужих), причому чим вони жорстокіші і кривавіші, тим більше заслуговують на симпатії! (Показово, до речі, вже само прозвання «Іван Грозний». На західні [українською теж – В.Ф.] мови воно просто неперекладне! Там цього історичного персонажа називають «Іван Жахливий», що, погодьтеся, має абсолютно інший – і куди адекватніший – сенс. Російське ж «грозний» виражає зовсім не жах перед кровопивцем, а пошана і навіть захоплення його жорстокістю!) Народ навіть не просто рабів, бо рабам все ж таки властиво хоч іноді мріяти про свободу, але саме холуїв, які мріють лише про хорошого господаря, – причому під «хорошим» розуміється зовсім не доброта, а як раз навпаки – здатність вселяти страх як сусідам, так і своїм («наш-то крутий! у нього не розпестиш!»), причому ця гордість власною поротою дупою і битою мордою (яка ще країна вимірює свої військові заслуги розмірами понесених нею втрат?!) поєднується з повсякчасною готовністю цього господаря обдурити і обкрасти по дрібниці. Це навіть не «поневолите нас, але нагодуєте», за Достоєвським; це – «поневолите нас, а заразом і всіх, що оточують, щоб їм не кортить було! а ми ради такої справи і поголодувати готові!»
При цьому так, цей народ здатний і виражати незадоволеність владою – але знову-таки в холуйській манері лакея, що нишком зрідка лає пана, по п'яні навіть здатного пустити йому «червоного півня», але палець об палець що не ударяє, щоб реально поліпшити своє становище. Правитель може бути скільки завгодно поганим – і в Росії майже завжди так і буває – але невже особисто правитель не дає тобі поправити твою огорожу, що похилилася багато років тому, й замостити брудну калюжу перед твоїм ґанком?! Втім, навіть якщо хто і приладнає новенькі дошки, але ж їх все одно вкраде сусід. Вкраде не для того, щоб зробити ремонт самому (швидше за все, у нього вони так і погниють на задньому дворі), а з принципу. А не зможе поцупити, так розламає. А то бач, падло! Красу вирішив навести! Рідна багнюка йому вже й не подобається! У якого ще народу на цілій планеті така розвинена потреба побачивши чого-небудь красивого і чистого – неодмінно згиджувати, обпльовувати, розламати, обписати паскудними написами? Потреба, до речі кажучи, квітуча пишним цвітом не тільки в яких-небудь глухих селах, що загинаються від поголовного алкоголізму, але і в російській мережі, серед столичних «інтелектуалів», яким не шкода витрачати години і дні на «троллінг», «кащенізм» і тому подібні розваги, що мають єдину мету, – напаскудити.
«Так, так, – чую я єхидний голос критиків, – знаємо-знаємо, у всьому винен народ! Російським лібералам, таким розумним-розумним і европейськи освіченим, жахливо не повезло з відсталим і рабським населенням. Ну зрозуміло, поганому танцюристові завжди заважає публіка...»
Ті, що іронізують так, самі абсолютно не знають історії. Російські ліберали якраз впродовж сторіч покладали на народ – і продовжують покладати і понині – найсвітліші (і, на жаль, абсолютно не обґрунтовані) надії. Мовляв, так, звичайно, відсталий, п'яний і темний, але не його провина. Це все влада, що свідомо тримає його в тьмі і убозтві і обдурює своєю пропагандою з амвонів церков і екранів телевізорів. А народ в глибині душі чистий і добрий, його треба тільки терпляче освічувати, і тоді років через сто... можливо, вже навіть через п'ятдесят...
Так от. Досить вже цих інтелігентських сопель (що лягають, до речі, все в ту ж парадигму безглуздого самопожертвування ради великої отари) і метушні з миючими засобами навколо чорного пса. Цей пес зжере вас і не подавиться, як зжер всіх ваших попередників, а біліше все одно не стане. Вісім сторіч кривавого свинства і тупої підлоти, вісімнадцять провалених спроб модернізації – мало? Пора вже визнати очевидну істину: ця країна і цей народ БЕЗНАДІЙНІ.
Зрозуміло, я ні в щонайменшому ступені не виправдовую владу і не намагаюся зняти з неї відповідальність. Російська влада взагалі абсолютно ублюдочна, а вже нинішня досягла таких меж самої безпардонної мерзотності, що на її тлі навіть партаппаратники брежнєвського застою здаються людьми, не позбавленими хоч якоїсь совісті і принципів. Але влада – це лише вершина айсберга або, якщо завгодно, голова гідри. Відбийте вершину – на її місце спливе лід знизу. А тулуб гідри, зусиллями героя «звільнений» від голови, не почне дякувати за звільнення, а тут же виростить нову голову, ще гірше попередньої.
Когось, звичайно, весь попередній досвід не переконує. Вони навіть здатні сформулювати розумну фразу «неповна індукція не доказ». Якщо не вийшло вісімнадцять разів – це ще не означає, що не може вийти в дев'ятнадцятий. «Скасуйте останкінську голку, проведіть чесні вибори – і...»
На жаль. Саме зараз діагноз, він же вирок, став остаточним і безнадійним. Тому що остання спроба якісно відрізнялася від всіх попередніх. Жодна з минулих модернізацій зверху, не говорячи вже про бунти знизу, народу свободи не давала. Деякі послаблення, не більше ніж. У 1990-х же реальна свобода була. Не було багато чого іншого, але свобода – була. І розквіт недержавних ЗМІ, і свобода мітингів, і достатньо чесні вибори (безумовно – далеко не ідеальні, але по порівнянню з...), і реальна багатопартійність – словом, все, про що зараз мріє опозиція, у народу ВЖЕ БУЛО. А головне – був широкий доступ до інформації. Так, на жаль, не до всієї, багато архівів КДБ, Міноборони і тому подібне так і залишилися закритими, суд над комунізмом, аналогічний суду над нацизмом, так і не був проведений (і головна провина ельцинського режиму – саме в цьому, а не в «чубайсівській приватизації») – але проте, інформації про злочини комуністичного режиму було більш ніж достатньо, не знати про це не міг вже навіть ледачий. Знову ж таки, падіння залізної завіси, можливість вільно їздити за кордон і дивитися там на все своїми очима. І ось – цей самий народ, маючи все це, САМ, ДОБРОВІЛЬНО спустив всі свої свободи в путінський сортір, забезпечує злобним кремлівським карликам рейтинг за 70% (що злітає ще вище при кожній імперській відрижці – особливо показова була в цьому сенсі варварська агресія проти Грузії), слухняно голосує за ВПОПЕРОС (Всеросійську політичну партію «Єдіна Росія»; так, звичайно, масштабні фальсифікації – але все-таки цифри накручуються не в рази і тим більше не на порядки), щосили ностальгує за СРСР («красу» якого більшість з цих людей повинна пам'ятати особисто!), вважає слово «демократ» за лайливе, люто ненавидить ЗДА, Европу, НАТО і всіх, хто їм симпатизує (особливо – колишні колонії, що вирвалися з кігтів «Великого брата») і практично обирає Сталіна, який знищив більше росіян, чим всі зовнішні вороги за всю історію (так, так – й гігантські втрати в Другій світовій теж насамперед на його совісті), – «обличчям Росії». Останнє, до речі, було б якраз цілком адекватним – яка країна, таке й обличчя. Втім, «святий благовірний» ординський посіпака Александр Нєвскій, що різав вуха і носи своїм «незгодним», – теж символ цілком гідний.
І, до речі кажучи, навіть зараз, в епоху путінської диктатури, контроль влади над розумами (якщо слово «розум» тут взагалі застосовно) далеко не абсолютний. Доступ до мережі має не менше третини росіян (а «великий китайський файрволл», блокуючий доступ до «небажаних» сайтів, все ще залишається для кремлівської банди недосяжною мрією). І як вони цей доступ використовують? Заповнюють політизовані форуми своєю ненавистю до Заходу, Грузії, України, «демшизи», ну й «жидів», само собою (у яку категорію потрапляють всі, хто їм не подобається, включаючи, наприклад, Новодворську, яка походить із старовинного дворянського роду), ностальгією по Совку і славословіямі Сталіну. Західні радіостанції ніхто не глушить – але хто їх слухає? Адже по ним віщають «вороги, які завжди проти Росії» (ясна річ – цілий світ йде не в ногу, одна тільки Росія з Венесуелою і атолом Науру – в ногу). Їздити за рубіж все ще можна скільки завгодно – але що робить середньостатистичний росіянин за кордоном, навіть якщо живе там не декілька днів, а місяцями і роками? Дивиться по кабельному – спеціально сплативши за це з власної кишені! – програму «Врємя» і захоплюється Путіним; альтернативні джерела інформації його просто не цікавлять; про те, щоб піддати пропаганду критичному аналізу і виявити в ній – навіть у відсутність інших відомостей – волаючі суперечності на кожному кроці, мова вже тим більше не йде. Здібність до логічного мислення у цього народу відсутня як клас: русскій (так, насамперед саме русскій, а вже потім – середньостатистичний «росіянин») щиро вірить одночасно в те, що Росія справедливо захищала конституційний порядок у Чечні, і що Грузія підло напала на Осетію (при цьому він навіть не завжди відрізняє Південну Осетію від Північної, і це не гіпербола – я стикався з такими особисто); в те, що «чорні» з Кавказу – це породження зла, і в те, що їх у жодному випадку не можна відпускати з складу країни, а краще – ще і приєднати нових; у комунізм, придуманий євреєм Марксом і проголошуючий інтернаціоналізм одним з головних принципів, і в те, що «все зло від жидів»; в те, що ніяких репресій (а також масових зґвалтувань, що чинилися червоноармійцями, і грабежів) не було, і в те, що «так їм і треба»; в те, що фашисти, які Польщу захопили, і Прибалтику – окупанти, і в те, що «ми», що зробили те ж саме – визволителі; в те, що добра і миролюбна Росія ніколи ні на кого не нападала (і при цьому, «виключно захищаючись», розширила свою територію більше, ніж яка-небудь інша країна на планеті), і в те, що її ненавидить і боїться (і повинен боятися) цілий світ; в те, що кожен чиновник окремо – сволота, злодюга і хабарник, але що держава в цілому – це святе, і її треба захищати ціною власного життя...
І цей народ, по-вашому, не безнадійний?!
Повторю ще раз – вже той факт, що величезна кількість людей, які називають себе російськими патріотами, симпатизує радянському режиму, що заподіяв росіянам більше зла, чим всі вороги за всю історію, а антикомуністів іменує «русофобами» – причому це вже не можна пояснити невіданням – є навіть не просто діагноз, а патологоанатомічний висновок. Тіло цього народу ще сіпається – представляючи небезпеку для тих, що оточують – але його мозок мертвий.
Тут, звичайно, звучать заперечення – «але ж не все ж таки такі! Навіть якщо рейтинг Путіна і насправді 70%, адже то останні 30% проти!»
Так, не всі. Є інші, розумні і адекватні росіяни. Але їх не 30 і не 20 відсотків, їх – лічені одиниці. Бо не підтримувати нинішню кремлядь само по собі ще не означає бути пристойним і осудним; це необхідна, але далеко, далека не достатня умова. По-перше, величезна кількість тих, що «не підтримують» не в змозі підтримувати взагалі нікого – навіть себе на своїх ногах. Політика для них – дуже складні матерії, а інтереси не тягнуться далі за чергову пляшку горілки. По-друге, навіть якщо поглянути на ідейну опозицію – з кого вона складається? Здебільшого або зі все тих же совків-сталіністів, або з дрімучих імперців чорносотенного толку. Ті та інші, при всьому їхньому теоретичному антагонізмі, схожі один на одного, як віддзеркалення у люстрі, де ліве і праве міняється місцями. Для тих й інших вищою – і притому абсолютно безглуздою, не обґрунтованою ніякими розумними міркуваннями, а просто постулюваною – цінністю є імперія (як би вона не називалася), держава гігантського розміру (чим більше, тим краще) і гігантської потужності (нічому, окрім подальшого збільшення все тих же розмірів і потужності і залякування як решти світу, так і власного населення, не потрібною). Ця імперія існує зовсім не для того, щоб забезпечити народу сите і вільне життя – навпроти, само прагнення до такого життя зневажається і таврується, як бездуховність і зрада, особа зводиться до положення гвинтика, для якого вищим щастям (і боргом) є принести себе в жертву все тому ж імперському монстрові (знову-таки неважливо, називається це колективізмом або общінностью і соборністю). На чолі імперії стоїть сакралізований вождь, що має право на будь-яке беззаконня по відношенню до своїх підданих (не говорячи вже про інші народи) ради «величі держави», – і, як вже було сказано, чим більш він жорстокий і кривавий, тим більшу пошану викликає... Люди в імперії цінуються настільки низько, що навіть її горезвісне розширення мислиться в категоріях території, а не населення; угробити мільйон-другий чоловік, щоб придбати – або не відпустити – черговий клаптик землі, нехай навіть дикої і мало придатною для життя, – це гідне великого правителя діяння, а ось вождь, що чинить навпаки, відмовляється від територіальних домагань ради запобігання війні і заощадженню життів, миттю втрачає свою сакральність і стає «зрадником національних інтересів». Звідси зоологічна ненависть обох таборів до Горбачова і, особливо, Єльцина; Путін, на їхню думку, звичайно, краще, але все таки недостатньо кровожерний, недостатньо активно відновлює Радянський Союз або дає дуже багато волю «чуркам». Насправді єдність між обома категоріями імперців настільки велика, що на цьому тлі все їхні, здавалося б, принципові розбіжності відступають на другий план, а то і зовсім сходять нанівець, і в результаті «совпати» впадають в антисемітський раж (що, втім, вони робили і за часів СРСР) і висловлюються в любові до православ'я (до речі, дивно простітутська релігія; не було за всю історію таких тиранів і катів, хоч власних, хоч іноземних – від монголів до комуністів і нацистів – з якими РПЦ не знаходила б спільну мову), а «нацпати», у свою чергу, демонструють такі ж теплі відчуття по відношенню до Сталіна. (Теоретично скорочення «-пати» походить від «патріоти», але медичний сенс цього закінчення тут куди доречніший.) Термін «червоно-брунатні», що з'явився на початку 1990-х, зараз нітрохи не менш (швидше навіть більш) актуальний. Заперечать, що і в інших країнах є свої шовіністи і любителі ностальгувати по «імперській величі» (якщо у минулому цих країн така була) – але це ж не привід ставити на них хрест... Але, по-перше, такої публіки там, як правило, менше, і вона менш радикальна, а по-друге і головне – в тих імперіях були і свої позитивні моменти. Можна сперечатися про те, ким більшою мірою були європейські колонізатори – цивілізаторами відсталих народів або розкрадачами їхніх багатств, але, в усякому разі, корінні народи європейських держав отримали від свого імперського статусу немало благ. Навіть нацистський Райх, що приніс стільки зла іншим, для свого власного народу зробив немало хорошого (поки всі успіхи в економічній і соціальній сферах не були перекреслені війною).
Російська ж імперія – не тільки в її радянському, але і в її царському варіанті – завжди несла російському народу тільки зло. Вона завжди була волаюче безглуздим підприємством, чию перманентну збитковість він впродовж всієї історії вимушений був оплачувати своїми життями. З'явився навіть термін «імперія навпаки», де положення метрополії гірше за колонії... Втім, колонії теж не особливо процвітали. Мало хто про це знає, але озброєний опір російським загарбникам (і зовсім не анекдотичний) чинили навіть чукчі...
Російський Homo Vulgaris
Русскій завжди володів тонким нюхом і відчував
будь-який вітер змін. Коли треба – він секретар парткому. Коли не треба – борець
з тоталітарним минулим. Знову буде треба – знову засекретарствує. Гнучка
російська людина. Тонкий слух, нюх і душевна організація. Будь-яка гієна
позаздрить. Чи можна врятувати честь нації, у якої 4,000,000 безпритульних
дітей?! Нації, чиї діти у смітників складають конкуренцію бездомним собакам...
Яка нація визнає своїм національним лідером злодія і етичного виродка? Тільки
нація злодіїв і олігофренів! У якої нації президентом є блазень і недоумкуватий
дегенерат?..
Російський Homo Vulgaris – це біологічний ворог!
Взагалі, головна біда навіть не в тому, що Росія
впродовж всієї своєї історії була – і залишається – імперією зла, а в тому, що
це імперія саме безглуздого, ірраціонального зла (і,
власне, саме тому це зло і досягало таких масштабів; жодні раціональні цілі не
вимагають таких гігантських жертв). Інтуїція знову повстає проти цієї тези –
мовляв, такі «царства тьми» бувають тільки у фентезі, але не в реальному світі.
На жаль, на жаль – не тільки у фентезі! (Хоча, до речі, тяга до містики у
найбільш завзятих апологетів Російської імперії типу Дугіна показова.) Та ж
горезвісна пристрасть до територіального розширення мала цілком конкретний сенс
для Орди, що складалася з кочівників (потреба в нових пасовищах), – але для
осілого народу, тим більше такого, як російський (який зовсім не задихається
від браку території), це чисте безумство. Замість того, щоб освоювати і
облаштовувати «велику і рясну» територію початкової Русі – кинувши невирішеними
домашні проблеми, напружуючи всі сили, ломитися чорт зна куди, сплативши кров'ю
і убогістю за захоплення все нових земель, часто безплідних, малопридатних для
життя і вимагаючих колосальних зусиль для їхнього утримання... З
таким же тупим самогубним безглуздям розростається ракова пухлина. І,
зрозуміло, «ні на кого не нападаюча» Росія насправді розповзлася до таких
гігантських розмірів майже виключно шляхом агресії, приєднуючи території (не
виключаючи і «братську» Україну і Білорусь, де ще задовго до радянських часів
чинився справжній геноцид) або прямим насильницьким захопленням, або ж
повзучим, коли спершу за «добровільне входження» обіцяли збереження численних
автономних прав, а потім ці обіцянки нахабно порушувалися, в один або декілька
етапів.
Дивно, з якою послідовністю Росія завжди виступала на стороні зла – тиранення, мракобісся, насильства, відсталості. Задушливий морок Московського царства, страшний навіть по середньовічних мірках; імператорська Росія – «жандарм Европи», оплот феодальної реакції і кріпосного рабства; кривавий радянський Молох, що рвався до світового панування (і що дав метастази по всій планеті, включаючи мільярдний Китай, що як і раніше залишається загрозою для вільного світу); нинішня злобна Рашка, яка завзято захищає всіх світових ублюдків від Північної Кореї і Венесуели до Хамаса і Хезболли і яка так же завзято, аж до організації замахів і прямої військової агресії, бореться проти будь-яких демократичних тенденцій в колишніх радянських республіках...
О так, звичайно – в історії інших країн теж було немало поганого, Европі можна пригадати інквізицію, релігійні війни, терор Кромвеля і Робесп'єра, Америці – рабство негрів (але все-таки негрів, а не своїх співвітчизників!) – але зі всією цією мерзотою поруч були Відродження, університети, бурхливе інтелектуальне життя навіть в самі інквізиційні часи (порівняєте рівень дискусій між теологами і філософами середньовічної Европи з матерньою суперечкою між протопопом Авакумом і його опонентами!), парламенти, вольні міста і республіки, особисту гідність і права, на які вимушений був зважати сам король, і притому не тільки для дворян, Освіта, нарешті, становлення всіх базових принципів і механізмів вільного, демократичного суспільства... А що хорошого зробила Росія? Не окремі діячі культури і науки (які часто, до речі, погано кінчали в цій країні), а Росія в цілому, як держава, країна, суспільство? Вона чинила опір всьому позитивному до останнього, а якщо і вимушена була під тиском часу переймати (з великим запізненням) якісь європейські досягнення, то робила це в такому куцому і знівеченому вигляді, що чи не обертала їх в свою протилежність. Досить пригадати хоч би найвідомішого з росіян того, хто «европейськи модернізував» – патологічного садиста і п'яницю Петра I, що був військовим злочинцем навіть по мірках свого, не найгуманнішого, часу, що практикував тактику випаленої землі і що продавав захоплених в полон християн (включаючи цивільне населення) в рабство на мусульманський Схід. Перейняті в Европі зовнішні форми і інструменти він використовував лише для зміцнення тиранення. «Наш ісконний батіг старовинний шпіцрутеном дойчським замінив.» При цьому, впродовж всієї своєї історії паразитуючи на Европі (нагадаю, що навіть для будівництва московського Кремля і православних соборів «Золотого кільця» довелося запрошувати італійських архітекторів – про Петербург вже і не говорю, а воювали московські царі за допомогою європейських найманців – «полків іноземного строю»), росіяни вважають за хороший тон Европу зневажати, заявляючи з чванливою гордістю (!) «що русскому здорово – дойчу смерть». Ось вже, дійсно, фентезі: так говорити про себе – «що нам добре – іншим погано, і ми цим гордимося» – могли б тільки які-небудь мордорські орки... (Взагалі, хоч Толкін і відхрещувався від паралелей з реальним світом, не раз аналогія, що вже мелькала в опозиційній мережі, «Росія – Мордор» на подив точна: як орки були зроблені силами зла із захоплених ельфів, так і з колись гордих і вільних жителів доординської Русі під тягарем спершу ординського, а потім «рідного» тиранення вийшли страшні росіяни.)
Повторю вже раніше висловлену мною думку: Російській державі вдалося лише одне безперечне досягнення, над яким століттями билися філософи і моралісти: вона дало світу простий і чіткий критерій Добра і Зла. А саме, якщо Росія щось щиро, не для проформи, схвалює і підтримує – значить, це зло. Якщо ж вона виступає різко проти чого-небудь – значить, це добро.
Пригадаємо ще раз – немає жодної скільки-небудь помітної вільної країни, до якої Росія не відносилася б, як до потенційного (а то і не потенційному) супротивника. І жодної країни-ізгоя, жодної огидливої диктатури (аж до винних в геноциді мусульманських властей Судану і що фальсифікують власні вибори негритянських диктаторів – хоча, здавалося б, де Москва, а де Африка!), до яких Росія не напрошувалася б в друзі і добровільні захисники. Виключення з останнього правила бувають лише в тих випадках, коли Росія вмудряється зіткнутися лобами з яким-небудь тираном, що-небудь з ним не поділивши; але і в цих випадках – від Хітлера до Лукашенко – конфлікту завжди передують нав'язливі спроби дружити. Причому найчастіше така «дружба» не несе нічого, окрім політичного, економічного, а то і військового збитку (невже дружити з Іраном вигідно, ніж з ЗДА? невже Росії потрібні непередбачувані фанатики з ядерною зброєю біля власних кордонів?) – але розумні міркування тут, як повелося, й не ночували. Головне – бути на стороні зла. За тиранення – проти свободи.
І якби під словом «Росія» мався на увазі тільки правлячий режим! У тому-то і біда, що ні – російський народ дійсно єдиний зі своєю владою. Якщо, наприклад, масову підтримку Мілошевіча ще можна було б пояснити етноконфесійними мотивами («православні братики-серби проти бусурманів-мусульман» – хоча які, до біса, з комуністичних вождів православні), то чим пояснити любов до протистоячого християнському Заходу Саддама Хусейна, а зараз – до Ахмадінежада? Тільки одним: патологічною любов'ю до тиранення і ненавистю до свободи. Це навіть не поясниш одним лише бажанням за всяку ціну напаскудити ЗДА (хоча і це само по собі патологія, особливо враховуючи, що Америка ніколи ніякого реального зла російському народу не робила, а ось допомагати – допомагала, і дуже серйозно) – у внутрішньому конфлікті іранського диктатора з власною опозицією симпатії більшості росіян були знову-таки на стороні тирана...
Але повернемося знову до меншини – сучасної російської опозиції. Люди, що заявляють про свою прихильність європейським цінностям, ідеям прав і свобод, пріоритету особи перед державою, складають в ній абсолютну меншину – меншину меншини. Але, можливо, хоч би в цих людях надія? На жаль – в більшості своїй і вони уражені все тією ж імперською заразою, переконані, що «головне завдання – зберегти країну», що ніякі розмови про дезінтеграцію Росії не неприйнятні, що російська влада – це щось зовсім окреме від Росії як такої. До того ж дуже багато з цих людей, не зважаючи на формально декларовані демократичні принципи, по ступеню догматизму і нетерпимості нітрохи не поступаються своїм супротивникам з тоталітарних таборів.
О так, зрозуміло – «треба не нити, як все погано, а старатися щось змінити». Особисто я старався, і достатньо довго. Намагався висувати ідеї, здатні об'єднати розумних лібералів з розумними націоналістами. Створити, якщо завгодно, привабливий варіант національного міфу, що спирається на той позитив, що дійсно існував у доординському минулому. Аргументувати, що Росія і росіяни не тотожні, що Росія є апарат насильства над росіянами, що розумно проведена дезінтеграція імперії піде тільки на користь російському народу... На жаль. Практика показує, що сприйняти ці ідеї здатні лічені одиниці. Більшість – навіть, повторюся, з числа супротивників правлячого режиму – відкидають їх рефлекторно, з порогу, навіть не намагаючись аналізувати. Навіть прочитавши статтю, вони висувають як заперечення ті самі тези, які детально розібрані і спростовані в її тексті...
Мій досвід не репрезентативний? Не можна робити виводи про цілий народ по купці коментарів в мережі? Добре. Покажіть мені того, чий досвід репрезентативний. Хто висунув конструктивну ідею і захопив за собою значну частину народу. Хто здатний вивести на опозиційний мітинг в десятимільйонному місті, неважливо, «узгоджений» чи ні, не одну-две, а хоч би п'ятдесят тисяч чоловік – не будучи при цьому ні червоним, ні брунатним. І не треба ретроспективно кивати на початок дев'яностих. Наступні події показали, що ті натовпи в масі своєю хотіли не стільки свободи, скільки ковбаси – і нового хорошого господаря. Тоді їм здавалося, що таким господарем стане Єльцин... Ах, у всьому винні «гайдарочубайси», що розчарували народ в демократії? Ну а хто заважав – тоді, коли, нагадаю, всі політичні механізми для цього були – вибрати інших, гідних? Значить, не з кого, та і нікому було вибирати...
Ні, панове. Найостанніша, вже більше схожа на відчай,
надія була на кризу. На те, що Путіномедвед – це ціни на нафту. Що те, що не
доходить через голову, ще здатне дійти хоч би через шлунок. На жаль. Цей народ
не здатний вже навіть і на це. Можна, звичайно, радісно підраховувати кожну
сотню тих, що вийшли на мітинг, де дві третини – ліваки, а чверть –
погоджується з владою. Можна покладати надію на гризню верховних павуків в
кремлівській банці, на «приморських партизан», які передали привіти кавказьким
бандитам й які «пристрілюють автомати по вашій Конституції», або на малолітнє
бидло з порожніми, як футбольні м'ячі, головами, спрагле, навпаки, «мочити
хачей». Можна – якщо хочеться і далі обдурювати себе. Навіть якщо завтра
Медведев повісить Путіна, а потім застрелиться сам, або їх обох висадять
терористи – чого вони, зрозуміло, повною мірою заслужили – краще все одно не
стане. Цей змій скидав шкіру – і здирав її з кров'ю – вже не один раз, і
вирощував нові голови на місці відрубаних. Його суть від цього не міняється – і
не зміниться.
І не треба говорити, що недоліки народу можна обернути в достоїнства, не треба посилатися на приклади «економічних чудес» в країнах, також вельми далеких, – принаймні, на момент початку реформ – від європейських ідеалів свободи, особистої гідності, розуму і практичності. Біда в тому, що росіяни не тільки європейські чесноти втратили, але і азіатських не придбали. Немає у них тієї працьовитості і слухняності правилам, що лягли в основу південнокорейських або сінгапурських «чудес». Не має навіть корпоративного духу, не зважаючи на весь колективізм. Вгадайте з одного разу, що буде, якщо, наприклад, ввести сінгапурські штрафи в 500 доларів за кинутий на вулиці недопалок – а) росіяни перестануть смітити; б) росіяни слухняно платитимуть штраф і поповнюватимуть бюджет; або ж в) все залишиться як і раніше, просто виросте розмір хабарів ментам? Навіть намагатися апелювати до горезвісних великодержавних комплексів безглуздо. Японець, може, і викладатиметься ради «Великої Японії» більше, ніж ради себе особисто. Росіянин заради «Великої Росії» охоче наб'є морду, нап'ється, можливо – пожертвує життям, своїм або, вже тим більше, чужим. Але працювати все одно не буде. І колектив фірми для нього – це не «єдина сім'я, в якій кожен працює ради загального процвітання», а компанія, в якій можна добре випити і обговорити футбол або серіал. А робота – це те, що потрібне начальникові. А начальник – завжди сволота, і обдурити не його гріх. А якщо хтось працює більше інших, прагнучи отримувати велику зарплату, значить, він вислужується перед начальством і відривається від колективу, і треба його поставити на місце... І так само треба «ставити на місце» «знахабнілі» народи, які, вирвавшись з-під російської влади, «вислужуються перед Америкою», будуючи у себе демократію і проводячи успішні ринкові реформи. Бач чого захотіли – жити вільно і багато! Та ми їх...
Росія так давно і наполегливо ставить себе в позицію ворога цивілізованого миру, що пора, нарешті, визнати: так воно і є. Тільки, зрозуміло, не в редакції російської пропаганди – «вони всі нас не люблять» (у психології це називається проекцією), а з точністю до навпаки – це Росія ненавидить весь вільний світ. Ненавидить не через зіткнення якихось реальних політичних або, тим більше, економічних інтересів, чого ніяк не можуть зрозуміти прагматичні західні лідери. Їм здається, що з Росією можливі якісь переговори, компроміси, що досить обговорити і усунути взаємні розбіжності... Ні, панове! Всі ваші спроби налагодити відносини з Росією такі ж безглузді, а точніше кажучи – шкідливі, як і спроби єврея завоювати симпатії антисеміта або негра – подружитися з куклукскланівцем (або білого – з чорним расистом; ця аналогія на сучасному світі актуальніша). Ненависть Росії до Заходу, до вільних цивілізованих країн носить іманентний, фундаментальний характер, і будь-які компроміси, будь-які поступки Росія сприймає лише як слабкість ворога, як плацдарм для подальшого наступу. У найяскравішій і наочнішій формі це виявлялося за часів СРСР; зараз Росія, на щастя, дуже слабка, щоб поводитися так само, і часто виступає не ініціатором, а лише прикриттям чужих гидот, але, втім, все регулярніше і нахабніше показує зуби, тестуючи Захід «на вошивість». І Захід, на жаль, знов ці перевірки не витримує: агресія проти Грузії і захоплення її територій фактично зійшли Росії з рук, російські окупанти на території Молдови і зовсім, схоже, не хвилюють в світі нікого, окрім самих молдован...
Що ж, в світлі всього вищесказаного, робити нам – тим русскім, що є рідкісним виключенням із загального правила, не ураженим імперською хворобою, уцілілим після декількох століть негативної селекції прихильникам європейських цінностей, – свободи, розуму, індивідуалізму? Перестати тішити себе нездійсненними надіями і визнати, нарешті, реальність. Нашим ворогом є не тільки кремлівський режим. Нашим ворогом – і ворогом всього вільного світу, всієї західної цивілізації, всіх принципів, які нам дорогі, – є Росія як така. Справа не в конкретних злобних недомірках на троні і навіть не в конкретному суспільно-політичному устрої. Росія залишається і залишиться злом при всіх режимах і будь-яких правителях. Зло в самій її суті, і тому безглузді будь-які спроби її «виправити», «поліпшити», «звільнити», «врятувати». Росія – це не те, ЩО слід рятувати, а то, ВІД ЧОГО слід рятувати. Рятувати всіх, кого можна врятувати, починаючи з самих себе. Таким чином, еміграція є єдиним розумним виходом. Досить вже гробити свої життя на те, щоб стати добривом для російської багнюки, на якій все одно не виросте нічого, окрім чортополоху.
Парадоксальним чином я іноді зустрічаю в мережі, як контраргумент проти всього, про що мовилося вище, посилання на... мене ж: цитують мої вірші, а потім пишуть – якщо в Росії ще є такі люди, чесні і талановиті, значить, не все безнадійно... Так от, панове. Мене в Росії більше немає – і не буде. Я зробив цей вибір і закликаю до того ж всіх чесних і талановитих, та й просто притомних людей, які все ще там залишаються. Виїжджайте. Виїжджайте ради самих себе; у кого є або плануються діти – тим більше, ви просто зобов'язані врятувати їх від цієї проклятої країни (особливо, звичайно, хлопчиків, яким з народження уготована роль гарматного м'яса; втім, дівчаткам теж нічого робити в цьому гнилому болоті). Вони ніколи не пробачать вам, знаючи, що ви могли виїхати і не виїхали. А ви ніколи не пробачите собі, дивлячись, як тупі російські жорна перемелюють їхні життя слідом за вашими.
Еміграція – це жодною мірою не капітуляція. Зрозуміло, хто хоче, може жити на цивілізованому світі нормальним приватним життям, не цікавлячись політикою. Хто хоче – може продовжувати боротьбу (тільки не під безглуздими гаслами «Чумі – так, бацилам – ні!», тобто, пробачите, «Росії – так, Путіну – ні!»), і поле для цієї боротьби – непочатий край, особливо враховуючи відмічену вище нетямущість і короткозорість західних політиків. Але у будь-якому випадку кожен той, хто виїхав завдає удару ворогові вже фактом свого від'їзду. Чим швидше розумні люди покинуть Росію, тим швидше ця імперія зла погниє і згине остаточно. Купка бездарних злодіїв, які осатаніли від безкарності, й вбивць вгорі і бидло, що спилося, внизу не зможуть підтримувати її існування.
Що, знову інтуїтивні протести? «Як же так, все-таки
батьківщина!» Так, так, сторіччями вони ловлять нас в цю пастку. Скільки
чоловік погубили й власні, й чужі життя – наприклад, колишні білогвардійці, які
стали агентами НКВД, – заковтнувши цей іржавий гачок: «Але ви ж патріот Росії?»
Досить! Що таке «батьківщина»? Всього лише територія, де нам з вами випало
народитися. Хіба народжений в рабському бараку зобов'язаний любити цей барак?
Навпаки – його прагнення знищити свою в'язницю ще сильніше і обґрунтованіше,
чим у стороннього спостерігача, знайомого з жахами рабства лише
теоретично!
Росія є зло, причому – світового масштабу. Зло повинно бути знищено. Отже, все, що направлене проти Росії, є благо.
Насправді ця країна ніколи не була «нашою» – так само
як і цей народ. Фактично російських народів два, і антагоністична пропасть між
ними не менш глибока, чим між теж спорідненими між собою євреями і арабами;
чисельна диспропорція, до речі, приблизно така ж. З історичної точки зору
русскімі слід було б називатися саме нам – спадкоємцям домонгольської,
доїмперської Русі, а вони, той самий народ, про який мова йшла вище, – росіяни.
Але в умовах, коли нас лише декілька відсотків, а вони іменувалися росіянами
впродовж сторіч, боротися за «бренд» безглуздо. Хай забирають собі цю,
дискредитовану ними, назву. Це далеко не найголовніше, що вони відібрали у
нас.
«А як же російська мова, культура?» У нас є всі можливості їх зберегти. Це у відносних цифрах нас, в кращому разі, відсотків п'ять. Але в абсолютних – це декілька мільйонів чоловік, якщо брати з дітьми, то можливо, що і більше десяти мільйонів. Це більше, ніж багато народів, які мають власні держави. Чи можна зберегти свою культуру в розсіянні? У євреїв вийшло, адже вони знаходилися в набагато гірших умовах. На сучасному світі, зв'язаному інформаційними технологіями (які рік від року стають все досконалішими), фізичне місцезнаходження все менше впливає на єдиний культурний простір. Ці ж технології, до речі, помітно полегшують і пошук роботи, та й взагалі все життя в еміграції.
«Рідний будинок»? Признайтеся чесно – він у вас не шедевр архітектури. Швидше за все – типова панельна коробка або «курник» на шести сотках. Це просто нерухомість, яку можна вигідно продати, – і купити на ці гроші пристойне житло в пристойній країні. Враховуючи задранність російських цін – не виключено, що ще і залишиться. «Рідна природа»? В світі дуже багато краси й чудес, і дуже багато країни з куди придатнішим для життя кліматом, щоб сумувати за смутними російськими просторами. Втім, горезвісні берізки ростуть навіть в Америці.
Взагалі, емігрувати набагато простіше, ніж це здається з Росії. Отримати туристичну візу зараз не проблема, посвідка на проживання – звичайно, складніше, але тут теж є різні шляхи. Наприклад, якщо немає доказових підстав просити статус біженця – можна отримати робочу візу до Австралії або Канади; там, на відміну від ЗДА, її дають автоматично, якщо ви набираєте потрібну кількість балів, що даються професією (з досить великого списку), освітою, знанням мови, віком (чим молодше, тим краще) і тому подібне Звичайно, ніде нас не чекають з розпростертими обіймами, певні труднощі, особливо спочатку, доведеться долати скрізь. Але мова йде не про те, щоб потрапити в рай. Мова про те, щоб вирватися з пекла.
З пекла, яке в осяжній перспективі ставатиме все гірше і гірше. Втім, країна і народ, послідовно виступаючі на боці зла, нічого іншого і не заслуговують.
А нашим символом повинні стати не візантійський двоголовий мутант (адже ось теж «мордорство» – вибрати національною емблемою нежиттєздатного виродка!), а Порося Петро. Тим більше що угонити трактор (або літак) немає ніякої необхідності. Кордони поки що відкриті.
Я ще не знаю, як складеться моя власна доля, чи дадуть мені притулок у ЗДА або доведеться підшукувати собі іншу країну. Я знаю одне – до Росії я у будь-якому випадку не повернуся. І я щасливий, що для мене вона тепер не тільки не «наша країна» (такий я її по наївності вважав лише декілька місяців після серпня 1991), але навіть не «ця країна». Відтепер і назавжди вона для мене – та країна.
Чого і вам бажаю.
Листопад-грудень 2010, Нью-Йорк, США
Коментарі
Дописати коментар