А. ВИСОЧЕНКО: Бунт бабів

Уривок із книги: А. ВИСОЧЕНКО «C.C.C.P. Без МАСКИ», - 1952 накладом і друком НОВОГО ШЛЯХУ Вінніпеґ, Канада
Василь Федорів: До століття більшовицького заколоту у Петербурзі варто перечитати спогади А. Височенко про те, що приніс більшовизм українському народові.

Коли ще на Шепетівщині лютувало повстання, я виїхав до Бирзульського району, Молдавської автономної республіки, що тоді входила до складу УССР (тепер Бирзула безпосередньо належить до України). Тут заповіджений експеримент здійснювався ніби трохи краще ніж деінде і тому столичні часописи вирішили його популяризувати.

Мені пощастило оселитися в одній кімнаті з уповноваженим молдавського обкому КП(б)У по колективізації, Михайлом Холостенком. Пощастило тому, що Холостенко справді був культурною й освіченою людиною, а це серед переважної більшости уповноважених становило виключне явище. В цих часах Холостенко кермував вищою партійною школою Молдавії, згодом його призначили народнім комісаром освіти республіки, а ще згодом, слідом за багатьма іншими, він десь зник у лабетах НКВД.

Від першої ж розмови в мене з уповноваженим встановилися не тільки добрі офіційні, а й особисті взаємини.

— В села ви не їдьте, — радив Холостенко. — Сидіть краще в Бирзулі. Тепер, хто виїздить до села, того супроводжує цілий озброєний загін.

— Чому так гостро ? — дивуюся.

— Бо багатьох уже забито. Останнім же часом селяни кого піймають з представників влади, так роблять з них... євнухів. Мовляв, спотворений чоловік багатьом закаже, щоб не вилазили з міст.

Тут же Холостенко з'ясував мені нові, уточнені настанови, що їх дав Сталін колективізаторам. Виявилося, насамперед треба ліквідувати куркулів, себто заможних селян, як клясу, не зупиняючись навіть перед їхнім фізичним знищенням. Тільки тоді можна творити колективне господарство.

Я зауважую, що на Шепетівщині й біднота не йшла до колгоспів.

Холостенко примруженими очима довго й пильно вдивляється в мене, а потім каже:

— Сталін і цьому дає раду. Він говорить, що крім куркулів є ще й підкуркульники, інакше підспівувачі кріпких дядьків. Ці теж проти колективізації і з ними належить поводитися так само, як і з куркулями, значить — ліквідувати. Під розряд підкуркульників можна піднести не тільки середняків, а й найостаннішу голоту...

З цієї розмови я встановив ще одну цікаву подробицю. В Бирзулі вже махнули рукою на те, щоб район перетворити в суцільно колективізований. Вирішили соціялізувати лише найбільше село — Олександрівку. Туди надіслали ледве не всіх уповноважених, усі бригади, а також багато міліції з гепістів (працівників ГПУ). В Олександрівці вже так сяк зібрали всю худобу й майно до одного місця та примусили селян доглядати за цим.

— Правда, — зазначає мій співбесідник, — 30 відсотків селян довелося вивезти на Далекий Схід. Але Олександрівка незабаром колгоспом почне польові роботи і ви зможете написати до газети про перше соціялістичне село в СССР, в цілому світі!

Наступного дня вдосвіта Холостенко енергійно розбуркав мене від сну.

— Мерщій одягайтесь! Я вам хочу показати те, чого кореспондентам звичайно не показують. Однак, подивіться, може воно вам колись пригодиться.

Невдовзі ми вже місили болото й розталий сніг вздовж колій бирзульського двірця. Перед нами стояли довжелезні тягарові потяги з ґратами на віконцях червоних вагонів.

— Так везуть ворогів совітської влади туди де Макар телят не ганяв (там, де дуже холодно). — По цих словах Холостенко наказав вартовому відімкнути двері першого-ліпшого вагону.

Я сподівався побачити все, що завгодно, тільки не те, що дійсно побачив. З численних плякатів я знав, що так звані "клясові вороги" мають страшні деґенеративні обличчя, могли ще бути висушені тривалим голодом і поневірянням колишні офіцери, поміщики, нарешті священики, а тут... Тут впритул стояли одна до одної звичайні сільські дівчата років по 16—18 в хліборобських робочих одягах. Я побачив такі характерні для українських жінок карі очі з довгими чорними віями й густими чорними бровами. Ці очі були широко розплющені і в той же час приречено. Мені здавалося, що зараз же нещасні дівчата спитають: — за віщо нас мордують, що з нами хочуть робити, чим ми винні?

— Але замість того, вони тільки простогнали: — води.!

Відчуваю, що стає млосно. Беру під руку Холостенка й повертаємо назад. Ідемо мовчки та мозок кипить від думок. Уярмлені дівчата-невільниці скинули останню полуду з моїх очей, вбили останню віру в совєтську владу, остаточно розвіяли чад комуністичної пропаганди.

Холостенко розуміє мій стан. Уже в кімнаті він мені з'ясовує істотні явища тоді ще, порівнюючи, нової сталінської дійсносте.

— Вам тільки 19 років. Ви не знаєте, що справжні царські куркулі розгромлені ще за часів громадянської війни й воєнного комунізму. Теперішні ж куркулі це найздібніші з тих селян, які робили революцію 1917 року. Вони дістали земельні наділи і вміло загосподарили на них. Під тиском повоєнної руїни та невилазної економічної кризи Ленін був змушений проголосити НЕП. З'явилася дрібна приватна власність, а в ній не значна наймана робоча сила. Ось ці найздібніші селяни й розжилися, вони ж своїм хлібом врятували державу, дали їй змогу витримати пореволюційну економічну бльокаду західніх країн. Так, що це куркулі ленінського НЕП‑у, а сьогодні ми їх ліквідуємо, як клясу...

— А при чому ж тут молоді дівчата? — запитую уповноваженого.

— Так хоче Сталін, щоб з корінням вивернути будь-який спротив його політиці. Він завжди говорить: "краще перебити, ніж недобити" — відповів Холостенко.

Мій співмешканець, за двома винятками, як і я сидів у Бирзулі.

— Хто ж за вас діє на селі? — якось зацікавився я.

— Бачите, — сказав він, — я виклопотав сюди з обкому іншого уповноваженого. Сам же сижу тут лише по інерції, чекаю поки вирішиться моя справа з комісаріятом освіти. Взагалі надалі я буду стояти далеко від села. Може там нема подібних жахів.

Таким чином ми вдвох жили в районовому центрі, чекаючи поки селяни Олександрівки колективно вийдуть на польові роботи, тим сами продемонструють усьому світові, що хоч в одному селі, але вже є "соціялізм".

І... дочекалися.

Пригадую, ще темінь ночі не розтанула в безкраїх просторах, а в спокійній, завжди напівсонній Бирзулі зчинився невимовний лемент та галас. По брудному талому снігу хлюпали коні, люди, вози, і вершники, і пішоходи, і ті, що влаштувалися на возах, мали жалюгідний вигляд. Більшість з них була в спідній білизні з наспіх поверх накинутими пальтами. В багатьох бракувало картузів та шапок. Простували швидко до райпарткому, тяжко відсапуючись. То зненацька втекли з Олександрівки уповноважені разом зі своїми помічниками. І це тоді, коли всім видавалося, що "соціялізм" там уже побудований.

— В усьому... кури винні — в один голос заявили втікачі секретареві райпаркому.

Поступово вияснюємо, в чому справа.

Після вислання багатьох людей із села, Олександрівна нібито підкорилася своїй долі. Бодай, що їй не робили, вона мовчала. Вдалося навіть усіх хліборобів розподілити по бригадах та настановити їм за старших комсомольців з міста. В цьому часі до села приїхав особливий післанець Сталіна, нарком[1] землеробства України, Скалига. Останній, ознайомившись з бурхливою діяльністю "будівничих соціялізму", порадив їм на останок відібрати в хліборобів ще й усіх курей. Тоді, мовляв, приватна власність зникне до щенту і більше ніколи не відродиться.

Скалига поїхав собі з доповіддю до Харкова й Москви, а в Олександрівці приступили до реквізиції курей. Але та акція не повелася. До активного спротиву прийшли жінки. Вилами, сокирами, граблями сільські баби зустріли на своїх подвір'ях, як вони казали, куролапів. Однак, збирачі курей ходили озброєними юрмами і в чималій кількості дворів вони таки позабирали птицю. Звичайно, не обійшлося тут без стусанів, невеликих колотнеч, гістерик. На другий день мали продовжувати почату справу. Але вночі сільські жінки зібралися на широкому вигоні й усім скопом посунули до хат, де спали працівники по колективізації. За годину-півтори село загуло від несамовитих зойків, криків порятунку й пронизливого гнівного галасу жіночого натовпу. Чимало уповноважених і їхніх помічників тут же наклали головами, інші в паніці втекли до Бирзули.

Олександрівські жінки показали подиву гідне завзяття. Цієї ж ночі й наступного дня вони обійшли сусідні села, де також викликали заворушення. За три дні майже цілий Бирзульський район було охоплено бунтом бабів. Повсталі жінки з сіл повиганяли голів сільрад, парторгів та різних уповноважених. Для боротьби з бунтом бабів Тираспіль (тодішня столиця совєтської Молдавії) надіслав найбільш віддані уряду прикордонні загони військ ГПУ (НКВД). Тут як і на Шепетівщині, з "блискавичного соціялізму" вийшло каз ащо.

В цих днях стихійно спалахнуло велике антиколгошне повстання також на Кубані. Для придушення його совєтам довелося кинути цілий корпус регулярного війська.

Ставши віч‑на‑віч з виразним крахом швидкої колективізації, московський Кремль засурмив відбій. В органі ЦК ВКП(б), газеті "Правда", за підписом Сталіна, надрукували статтю під наголовком "Запаморочення від успіхів". У ній Сталін намагався вмити руки від разючого провалу свого "соціалізму" і всю провину за його проведення поклав на місцевих керівних працівників та на уповноважених, що були надіслані й діяли згідно з... його ж наказами, з його ж директивами. Тепер уже Сталін закликав "соціялізм" впроваджувати більш поступово, оглядаючись на всі боки. Одним словом його змусили відступити. "Динамічний вождь" в 1929‑30 рр. попік собі руки.

[1] Народній комісар.

Передмова:

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/ccc-p.html

1. А. ВИСОЧЕНКО: Новіші "адами" і "еви" та їхнє гріхопадіння

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/blog-post_7.html

Далі буде.