«Після доброї війни…» - Уроки історії, Стратегічні студії.

«Гей, років через двадцять, після доброї війни – каже Шахов – вийти та позирнути на Радянський Союз, республік отак із тридцяти-сорока. Чорт його знає, як добре!»

https://www.youtube.com/watch?v=kgGbNHBCEDQ

*

Російська Федерація – обрубок Імперії Зла судомно намагається відновити свою «велич», втягуючи навколишні держави у нову війну. Із Московських засобів масової інформації лунає імперська риторика. При цьому шалено використовується тематика Велікой Отєчєствєнной войни. В цих умовах доцільно ознайомитися із ґенезою тої самої «Велікой Отєчествєнной»: хто як і для чого… Тим більше, що нічого нового московські пропагандисти не видумують.

На мою думку досить вдалим є узагальнюючий текст відомого «альтернативного» історика Марка Солоніна.

Пропоную переклад його статті «Після доброї війни…»

http://www.solonin.org/article_posle-horoshey-voynyi

«1 вересня 1939 року розпочалася Друга Світова війна – найкривавіша, найжорстокіша війна в історії людства. Десятки мільйонів людей було вбито й покалічено, десятки мільйонів втратили родини, майно й надії на майбутнє, зруйновано дорогоцінні пам’ятки матеріальної культури, що створювалися працею багатьох поколінь.

Неминуче виникає питання: хто винен? З самого початку підозрюваних було двоє. Один із них вже давним-давно втратив статус «підозрюваного», перетворившись у проклятого цілим світом злочинця. В деяких країнах публічно висловлений сумнів у винуватості Хітлера й його приспішників може стати підставою для адміністративного або навіть кримінального покарання, але навіть там, де закони не настільки суворі, кожний, хто ризикне вихваляти Хітлера, перетворюється в ізгоя, викинутого із кола пристойних людей. Публічно поставлене питання – чи не вважає себе теперішня Федеративна Республіка Дойчланд спадкоємцем хітлеровського «райху» – неминуще призведе до гучного міжнародного скандалу…

Другий підозрюваний й зараз «самий живий серед усіх живих». Його ніхто й ніколи не судив, його дії у момент початку Другої Світової війни так й не стали предметом кримінального або хоча б парламентського розслідування. Видаються гори книг, автори яких сперечаються: чи був Сталін найвеличнішим із геніїв чи лише ефективним менеджером. Його тлінь похована у самому серці Росії, біля кремлівського муру, й кожного року до погруддя Сталіна депутати Держдуми РФ покладають квіти. Теперішня російська держава вперто охороняє таємниці Сталіна від розголошення й вивчення. Визначні російські політики вважають розпад сталінської імперії найбільшою катастрофою двадцятого сторіччя…

Ніяким чином не намагаючись замінити короткою статтею повномасштабне розслідування, нагадаємо читачам деякі засадничі факти. Обов’язковий  мінімум того, що має знати кожна освічена людина.

«Удар політичного землетрусу»

15 березня 1939 року в порушення підписаних у Мюнхені угод, Дойчланд знищив Чехословаччину (Чехія була окупована й перетворена у «протекторат Богемія та Моравія», а в номінально самостійній Словаччині було приведено до влади маріонетковий фашистський режим). Ляпас, який отримали англо-французькі союзники, пролунав дуже лунко – усі приниження, на які вони пішли у Мюнхені, виявилися марними. «Европу струсив удар політичного землетрусу» – так написав потім у своїх мемуарах амбасадор СРСР у Великій Британії Іван Майський. Його дойчський колега Герберт фон Дірксен, доповідаючи у Берлін, використав практично ті ж самі висловлювання: «Вступ дойчських військ у Прагу подіяв на англійську громадськість як грім серед ясного неба».

28 березня 1939 року війська франкистів увійшли у Мадрид; війна, яка тривала майже тисячу днів, закінчилася трагічною загибеллю Іспанської республіки. В той самий день Дойчланд одноосібно розірвав Пакт про ненапад із Польщею. 31 березня Чемберлен заявив з трибуни парламенту, що у випадку дойчської агресії проти Польщі «британський уряд прийде їй на допомогу усіма засобами, які має у своєму розпорядженні». 13 квітня аналогічні гарантії було дано Румунії та Греції. В ті ж дні про офіційні гарантії військової допомоги вказаним країнам заявила Франція.

Отже, Чемберлен із Даладьє «підписалися».  Будь який наступний агресивний крок Хітлера ставив їх перед вибором: вчинити політичне самогубство або розпочати війну.

17 квітня радянський уряд публічно звертається до Англії й Франції із пропозицією створити «троїстий союз» (СРСР, Англія, Франція) для протидії агресії у Европі. В той самий день, 17 квітня 1939 року радянський амбасадор (повпред) у Берліні тов. Мерекалов зустрічається із статс-секретарем МЗС Дойчланду. Вайцзекер записує у своєму звіті: «Російський амбасадор – уперше з тих пір, як він отримав тут свою посаду (тобто із 5 червня 1938 року – М.С.) – відвідав мене для бесіди… Амбасадор заявив приблизно наступне: Політика Росії завжди прямолінійна. Ідеологічні розбіжності навряд чи впливали на російсько-італійські стосунки, й вони також не повинні стати каменем спотикання стосовно Дойчланду. Радянська Росія не використовувала проти нас існуючі між Дойчландом й західними державами тертя й не має намірів їх використовувати. З точки зору Росії не має причин, що можуть завадити нормальним взаємостосункам із нами. А починаючи із нормальних, стосунки можуть ставати все краще й краще…»

5 травня Литвинова на посту наркома закордонних справ СРСР замінив Молотов. Сигнал був прозоро ясним, єврей за походженням, базікало радянської зовнішньої політики епохи «колективної безпеки» та «народного фронту» став незручним для наступного крутого повороту. Одначе у Парижі й Лондоні не бажали бачити очевидного. Починаються довгі й стражденні перемови із Москвою. Дірксен пише у черговому звіті у Берлін: «Характерними були та впертість, фанатизм, майже істерія, із якими політична громадськість підганяла перемови  й примушувала уряд до все більших й більших поступлень… Усі ляпаси із боку Радянського Союзу були прийняті, піддавалися на кожні все більш зухвалі виверти росіян».

А що їм ще лишалося робити? «Необхідність укладання угоди для нас є більш невідкладною, чим для них, – пише 20 липня у своєму звіті англійський представник Вільям Стренг – У протилежність СРСР, ми взяли на себе зобов’язання, виконання яких від нас можуть вимагати у будь який час. Деякі із взятих нами зобов’язань вигідні Радянському Союзу, оскільки вони захищають значну частину його західного кордону… Наша преса і наша громадськість закликає до того, щоб ми швидко уклали угоду, й у росіян є достатньо підстав вважати, що ми не насмілимося опинитися перед фактом остаточного зриву перемов».

23 липня Молотов вносить несподівану пропозицію: не чекаючи завершення політичних перемов, почати перемови щодо військового союзу трьох держав. Ідея струсна: генерали повинні зайнятися узгодженням оперативних планів, розкрити при цьому цілком таємну інформацію про склад, озброєння, терміни мобілізаційної готовності своїх армій, навіть не маючи впевненості у тому, що у майбутній війні їм доведеться бути союзниками, а не ворогами! Але «впертість, фанатизм, майже істерія» виявилися настільки сильними, що вже наступного дня, 24 липня, у Лондоні та Парижі публічно заявили про готовність почати перемови з метою укладання військової конвенції.

Через два дні після цього 26 липня, високопоставлений чиновник МЗС Дойчланду Карл Шнурре запрошує радянського повіреного у справах Астахова та торгпреда Бабаріна на обід. Як видно із звіту, обід затягнувся до пів на першу ночі. Під час бесіди дойчський представник заявив: «Не зважаючи на всі відмінності у світогляді, є один спільний елемент у ідеології Дойчланду, Італії й Радянського Союзу – протистояння капіталістичним демократіям. Ні ми, ні Італія не маємо нічого спільного із капіталістичним Заходом. Тому нам здається доволі протиприродним, щоб соціалістична держава стала на бік західних демократій… Що може Англія запропонувати Росії? Найбільше – участь в европейській війні, ворожнечу із Дойчландом, але жодної прийнятної для Росії мети…»

3 серпня Астахова прийняв вже сам міністр закордонних справ Дойчланду Ріббентроп. На цей раз місце питань посіли досить зрозумілі пропозиції: «Якщо Москва відмовиться від політики, спрямованої проти життєвих інтересів Дойчланду, то від Балтійського до Чорного моря не буде проблем, які ми спільно не зможемо розв’язати між собою».

Як кішка із мишею

12 серпня у Москві відбулося перше засідання представників військового командування Англії, Франції та СРСР, і вже 14 серпня нарком Ворошилов приголомшив своїх партнерів наступною заявою: «Попередньою умовою наших перемов й спільної угоди між трьома державами є пропуск наших військ на польську територію через Віленський коридор й Галіцію і через румунську територію. Якщо цього не буде, якщо це питання не отримає позитивного розв’язання,  то я сумніваюсь взагалі у доцільності наших перемов». Те, що польське керівництво не погодиться на появу Червоної Армії на своїй території, було абсолютно ясно усім, Більш того, з 17 квітня по 14 серпня це питання жодного разу не було оголошено радянською стороною під час політичних перемов. Тепер же його, причому в ультимативній формі, поставили перед військовими делегаціями, які при всьому бажанні не могли ухвалити рішення за польський уряд.

Стенограми перемов давно опубліковані. Це сумне, але повчальне читання. Представники найстаріших демократій Европи виявилися безпорадними дітьми віч-на-віч із цинічними пройдисвітами. У перші хвилини «корисні ідіоти» нічого не зрозуміли й кинулися переконувати своїх партнерів, що ніхто й не чекає від Радянського Союзу безпосередньої участі сухопутних сил у бойових діях (пропозиції, які містилися в інструкціях англійській військовій місії, передбачали постачання радянського озброєння та транзит озброєння союзників через територію СРСР у Польщу, забезпечення військової промисловості радянською сировиною, спільні дії флотів у Балтиці), але Ворошилов був непохитним. Жодних півзаходів! Радянський Союз готовий битися за свободу Польщі усією потугою своєї армії – треба тільки пустити цю армію на польську територію!

Причаровані такою рішучістю, англо-французи так й не зрозуміли, що питання вже вирішене, й розмови про перемови потрібні Кремлю лише для однієї єдиної мети – остаточно «дотиснути» Хітлера. А тому було від чого злякатися. В середині літа 1939 року Дойчланд мав 46 піхотних (в тому числі моторизованих) дивізій – проти 120 стрілецьких й 16 кавалерійських у Червоній Армії. За кількістю танків перевага була шестикратною; якщо ж під словом «танк» розуміти броньовану гусеничну машину, озброєну хоча б малокаліберною 37/45-мм гарматою, то новонароджений вермахт поступався Червоній Армії у 20 разів (700 проти 14 тисяч).

Збройні сили Польщі, Франції та Великобританії були суттєво менше радянських, але загалом вони збільшували військову потугу потенційних противників Дойчланду ще у 1,5-2 рази. Війна у двадцятому сторіччі – це війна рушіїв. Напередодні Другої Світової війни ЗДА добували 160 млн. тон нафти, Радянський Союз – 30 млн. тон, Британія ввозила із своїх колоній й напівколоній 10-12 млн. тон, Румунія (на той момент – союзник західного блоку) добувала 5-6 млн. тон. Дойчланд (навіть із урахуванням створених потужностей по виробництву синтетичного бензину) мав 2,5 млн. тон рідкого палива на рік. Абсолютною була залежність дойчської економіки від імпорту бокситів (виробництво алюмінію), міді, каучуку.

При таких ресурсах навіть «бліцкриг» проти Польщі являв собою для Дойчланду зразка 1939 року непросте й досить ризиковане завдання. Війна ж проти об’єднаної коаліції трьох світових держав (СРСР, Франція, Великобританія) означала гарантоване самогубство. Але й відмовитися від війни в серпні 39-го Хітлер вже не міг – і не тільки тому, що так часто й так голосно кричав про «жахливі пригноблювання німецької меншини у Польщі». Економічне диво «націонал-соціалістичної революції» мало свою ціну – у Дойчланді вже не вистачало їжі. Із вересня 39 по лютий 40 р.р. запаси збіжжя вимірялися цифрами порядку 60 кг на людину (за сучасними нормами організацій ООН нормальне споживання – 1000 кг на людину на рік). Дойчланд був на порозі голоду, й на цьому порозі він стояв (лежав) із золотим запасом в 17 тон (у 600 разів менше, ніж було тоді у ЗДА або у 200 разів менше, ніж у сьогоднішній ФРД).

Фінансова система Дойчланду була зруйнована до підмурків. Величезний державний борг (60 мільярдів марок) більш ніж у сто разів перебільшував сукупні золотовалютні резерви країни. «Економічна катастрофа ставала неминущою. Створювалося таке становище, із якого тільки «стрибок у війну» міг вважатися єдиним порятунком» - напише пізніше Мюллер-Гіллебранд. Стрибати без згоди Сталіна було нікуди, й тому тон й стиль телеграм, які сипалися із Берліну у німецьку амбасаду в Москві, ставали все більше й більше істеричними:

Телеграма № 173 від 14 серпня

Дуже терміново. Особисто амбасадору.

Я прошу Вас особисто зв’язатися із паном Молотовим й передати йому наступне… Сьогодні дойчсько-радянські стосунки прийшли до поворотного пункту своєї історії. Ухвали, які будуть прийняті у найближчому майбутньому у Берліні та Москві по питанню цих стосунків, будуть у плині поколінь мати вирішальне значення для дойчського й радянського народів… Криза у дойчсько-польских стосунках, спровокована політикою Англії, а також британською військовою пропагандою й пов’язані із цим спроби створення (анти-дойчського) блоку роблять бажаним найшвидше з’ясування дойчсько-російських стосунків. У протилежному випадку, незалежно від дій Дойчланду, справи можуть повернутися так, що обидва уряди позбавляться можливості  відновити дойчсько-радянську дружбу й спільно розв’язувати територіальні питання, пов’язані із Східною Европою… Імперський Міністр закордонних справ фон Ріббентроп готовий прибути до Москви із короткотерміновим візитом, щоб від імені фюрера викласти погляди фюрера пану Сталіну…

Телеграма № 179 від 16 серпня

Терміново. Особисто амбасадору.

… Фюрер вважає, що беручи до уваги теперішню ситуацію й щоденну можливість виникнення серйозних інцидентів (в цьому місці, будь ласка, поясніть пану Молотову, що Дойчланд повен рішучості не терпіти нескінченно польські провокації), бажане спільне й швидке з’ясування дойчсько-російських стосунків й взаємне врегулювання актуальних питань. Через ці причини Імперській Міністр закордонних справ заявляє, що, починаючи із п’ятниці 18 серпня, він готовий у будь який час прибути літаком до Москви, маючи від фюрера повноваження на розв’язання всього комплексу дойчсько-російських питань…

Абсолютно конфіденційно для Вашого відома додається, що ми особливо зацікавлені у тому, щоб моя поїздка до Москви могла відбутися наприкінці цього, або на початку наступного тижня.

Телеграма № 185 від 18 серпня

Терміново. Особисто пану амбасадору

Будь ласка, негайно домовтесь щодо нової бесіди із паном Молотовим й зробіть все, що можливо, щоб ця бесіда відбулася без затримки… Ми просимо про негайну відповідь на пропозицію зроблену у додатковій інструкції, про мій негайний виїзд у Москву. Будь ласка, додайте у зв’язку з цим, що я прибуду із повними повноваженнями від фюрера для повного й доконечного врегулювання спільного комплексу питань… Я наділений повноваженнями обговорити деталі в усних дискусіях у Москві й, якщо трапиться можливість виконати побажання росіян. Я також властен підписати спеціальний протокол, який регулює інтереси обох сторін в тих, або інших питаннях зовнішньої політики, наприклад, в узгодженні сфер інтересів на Балтиці, проблеми прибалтійських держав й т.і.… Вимагайте, в дусі попередніх заяв, швидкого здійснення моєї поїздки й відповідним чином заперечуйте будь які можливі радянські заперечення…»

Наведена вище телеграма була отримана й розшифрована в амбасаді Дойчланду о 5 год. 45 хв. 19 серпня. О другій годині дня амбасадор Шуленбург був прийнятий Молотовим. Подальший, зовсім не буденний хід подій було описано у телеграмі, відправленій у Берлін, таким чином:

Телеграма № 189 від 19 серпня

Терміново

«У своїй першій сьогоднішній бесіді із Молотовим я повторно пробував переконати Молотова у тому, що візит до Москви Імперського Міністра іноземних справ – єдиний шлях для досягнення успіху, якого нагально вимагає політична ситуація. Молотов визнав безсумнівно важливість гаданої поїздки, підкреслив, що радянський уряд розуміє й поважає задум, на якому ґрунтується ця поїздка, але наполягає на своїй думці, що в цей момент неможливо навіть приблизно визначити час поїздки, оскільки вона вимагає ретельних приготувань… Молотова, очевидно, не торкали мої заперечення, й перша бесіда закінчилася заявою Молотова про те, що він висловив мені погляди радянського уряду й не може нічого до них додати.

Ледь не через півгодини після завершення бесіди Молотов передав мені, що просить мене розшукати його знов у Кремлі о 16-30. Він вибачився, що поставив мене в утрудливе становище, й пояснив, що зробив доповідь радянському уряду (головою якого й одночасно наркомом закордонних справ був сам Молотов – М.С.) й уповноважений вручити мені проект пакту про ненапад. Що стосується поїздки Імперського Міністра іноземних справ, то радянський уряд згоден на прибуття пана Ріббентропа до Москви приблизно через тиждень після оголошення підписаної економічної угоди… Моя спроба переконати Молотова погодитися на більш ранню дату була, нажаль, невдалою».

Для дружби не має кордонів

              

На календарі було 20 серпня, неділя. До запланованого дня вторгнення у Польщу лишався один тиждень. Плани, безумовно, можна було змінити, але ось скасувати настання осені, обліжні дощі та тумани не міг навіть сам «фюрер». Лишилося тільки звернутися до пана Сталіна із особистим посланням:

Телеграма № 189 від 20 серпня

Терміново!

Особисто пану амбасадору

Фюрер уповноважує Вас негайно з’явитися  до Молотова і вручити йому наступну телеграму фюрера для пана Сталіна:

«Пану Сталіну, Москва.

Я щиросердно вітаю підписання нової дойчсько-радянської торгівельної угоди як першу сходинку перебудови дойчсько-радянських стосунків… Я приймаю проект пакту про ненапад, який передав мені Міністр іноземних справ пан Молотов, й вважаю вкрай необхідним як можна більш скоріше з’ясування пов’язаних з цим питань… На мою думку, бажано, з огляду на наміри обох сторін, не втрачаючи часу вступити у нову фазу стосунків один з одним. Тому я ще раз пропоную прийняти мого Міністра іноземних справ у вівторок, 22 серпня, найпізніше – у середу, 23 серпня. Імперський Міністр іноземних справ має повні повноваження на складання та підписання як пакту про ненапад, так й протоколу… Я буду радий отримати Вашу швидку відповідь. Адольф Хітлер».

Клієнт був готовий. Сталін у той момент навіть не до кінця розумів, наскільки й до чого був готовий «клієнт»! Лише у 1948 році, після публікації Державним Департаментом ЗДА колекції трофейних документів дойчського МЗС, стала відома доповідна записка Ріббентропа (від 24 червня 1940 р.), в якій він нагадує Хітлеру про наступні обставини московських перемов серпня 1939 року: «Фюрер уповноважив мене заявити про дойчську незацікавленість у територіях Південно-Східної Европи – аж до Константинополя та Проток, якщо б це було необхідно. Останнє, однак, не обговорювалося». Аж до Константинополя та Проток! Царі московські про таке могли тільки мріяти…

На останок, вже суто для розваги помотавши нерви староденному графу Шуленбургу, в Кремлі відповіли згодою:

«Телеграма № 197 від 21 серпня

Поза чергою. Берлін. Таємно. Терміново.

Посилено підкреслюючи незвичайну важливість й виняткову конечність поспішності, я вручив о 15 годині пану Молотову послання фюрера до Сталіна та переклад… Я спитуюся усіма способами, які тільки були у моєму розпорядженні, дати ясно зрозуміти пану Молотову, що негайний візит Імперського Міністра іноземних справ необхідний в інтересах обох країн. Я закінчив проханням про те, щоб за будь яких обставин відповідь була дана сьогодні.

Я щойно взнав, що Молотов знов хоче бачити мене о 17 годині. О 17 годині Молотов вручив мені відповідь Сталіна на послання Фюрера, викладену в дуже примирливій формі. Сталін повідомляє, що радянський уряд згоден на приїзд до Москви Імперського Міністра іноземних справ 23 серпня».

Тепер лишилося тільки ефектно завершити операцію, зокрема – вигнати геть із Москви англо-французьку делегацію. Перемови про військову конвенцію успішно виконали свою роль, й настала година пояснити «союзникам», яким чином їх використали. Існує апокрифічна розповідь про те, як голові радянської делегації, наркому оборони Ворошилову прямо у залі засідання вручили записку від Господаря: «Клім! Закінчуй таш. Коба». Записки цієї ніхто ніколи не бачив (скоріше за все, її й не було), але легенда ця цілком адекватно відбиває запал, який панував тоді у Кремлі. «Радянський уряд не збирається вступати в які-небудь зв’язки із такими розгодованими державами, як Англія, Америка й Франція. Чемберлен – штурпак, а Даладье – ще більший штурпак». Ось в таких, зовсім не дипломатичних висловлюваннях місяць поспіль (у вечорі 28 вересня 1939 р.) товариш Сталін відгукнувся про своїх колишніх й майбутніх союзниках…

22 серпня газета «Правда» помістила малесеньке, усього у кілька рядків, повідомлення: Дойчланд і СРСР вирішили усунути загрозу війни й укласти пакт про ненапад; «на днях» очікується приїзд пана фон Ріббентропа для відповідних перемов. Публіка по цілому світу, яка, затамувавши подих, чекала новин із Москви про підписання військової конвенції країн антихітлеровської коаліції, тихо шаленіла. Европейські комуністи нічого не зрозуміли, але ще міцніше проймалися вірою у світле майбутнє: «Ця ухвала є добре націленим ударом проти заколотів міжнародної реакції, є ухвалою, яка повинна показати цілому світу, що Радянський Союз завжди був готовий у будь який момент спільно із іншими виступити проти фашистських агресорів…  Спокійно дочекайтеся оповісток із Радянського Союзу. Одначе будьте цілком переконані у тому, що СРСР, як завжди, надійно захищає інтереси міжнародного робітничого класу, усіх народів і держав, усього людства…» (із листівки підпільного ЦК компартії Чехословаччини).

 23 серпня 1939 р. Ріббентроп та численні особи, які його супроводжували, літаком прилетіли до Москви. Перемови почалися у кремлівському кабінеті Молотова о 15-30 й тривали до 18-30, потім з 22-00 до опівночі. Початок був суворим. Сім років поспіль, у своєму останньому слові перед Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі, Ріббентроп сказав: «Коли я приїхав у Москву в 1939 році до Маршала Сталіна, він дав зрозуміти, що якщо не отримає половини Польщі й Прибалтійські країни (тоді ще без Литви), із портом Лібава (зараз Лієпая), то я можу відразу ж вилітати назад». Вилітати не прийшлось, сторони стрімко прийшли до згоди щодо умов розділу Східної Европи, а під час непишної вечері із шампанським обстановка й зовсім потеплішала:

«Райхсміністр іноземних справ заявив, що Англія завжди спитувалася й досі спитується підірвати розвиток добрих стосунків між Дойчландом й СРСР. Англія слабка й хоче, щоб інші підтримували її бундючні домагання на світове панування. Пан Сталін жваво погодився із цим й відмітив наступне: британська армія слаба, британський флот більше не заслуговує своєї минулої репутації. Англійський повітряний флот, можна бути переконаним, збільшується, але не вистачає пілотів. Якщо, не зважаючи на все це, Англія ще панує у світі, то це відбувається лише завдяки глупству інших країн, які завжди давали себе обдурювати… Під час бесіди пан Сталін несподівано запропонував тост за фюрера: «Я знаю, як сильно дойчський народ любить свого Вождя, і тому мені хочеться випити за його здоров’я!»

У підсумку було підписано Пакт про ненапад, який містив стандартні загальні вислови, та Таємний додатковий протокол, у якому й була зафіксована ціна, яку мав заплатити Хітлер всього лише за невтручання Сталіна у його справи:

«Нижчепідписані представники обох Сторін обміркували у суворо конфіденційних бесідах питання щодо розмежовування їхніх сфер впливу у Східній Европі. Ці бесіди привели до порозуміння у наступному:

1. У випадку територіальних і політичних перетворювань в областях, належних прибалтійським державам (Фінляндії, Естонії, Латвії, Литві), північний кордон Литви буде рисою, яка розмежовує сфери впливу Дойчланду та СРСР. У цьому зв’язку зацікавленість Литви в районі Вільно признана обома Сторонами.

2. У випадку територіальних і політичних перетворень в областях, належних Польській державі, сфери впливу Дойчланду та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла і Сан^* . Питання про те, чи бажане в інтересах обох Сторін збереження незалежності Польської держави, й про кордони такої держави буде остаточно розв’язане лише ходом наступних політичних подій. В цьому випадку обидва Уряди розв’яжуть це питання шляхом дружнього порозуміння.

3. Стосовно Південно-Східної Европи Радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Дойчська сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях.

4. Цей протокол розглядається обома Сторонами як суворо таємний.

Москва, 23 серпня 1939 р.»

^*Текст складався настільки швидко, що виявилася забутою ще одна ріка, без якої вказана лінія втрачає сенс. Це невеличка (приблизно 50 км усього) річка Піса, яка починається у м. Йоганнесбург у Східній Пруссії (зараз м. Пиш Мазурського воєводства Польщі) й впадає у Нарев між Ломжою й Остроленкою. 28 серпня 1939 р. цю недбалість виправили спеціальним «Роз’ясненням» до таємного Протоколу.

Розділ по лінії рік Піса, Нарев, Вісла, Сан означав, що Сталіну мало дістатися більше половини території Польщі, розгромити яку повинно було ціною крові німецьких солдат (участь Червоної Армії у польському поході у жодному із відомих документів оговорено не було). Прибалтійські країни поділили 3 до 1, при цьому Литву, яка географічно притикалася до Східної Пруссії, ухвалено було віддати Хітлеру.

31 серпня, за день до початку війни, тов. Молотов виступив із великою промовою на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР. Побіжно поремствував на те, що «і в нашій країні були деякі короткозорі люди, які захопившись спрощеною антифашистською агітацією, забували про провокаторську роботу наших ворогів». На щастя, було кому направити блудних на шлях справжній: «Товариш Сталін бив у саму точку, викриваючи підступи західно-европейських політиків, які прагнули зіштовхнути лобами Дойчланд із Радянським Союзом… Укладання радянсько-дойчської угоди свідчить про те, що історичне прозирання тов. Сталіна блискуче виправдалося!»  (Бурхлива овація на честь тов. Сталіна.)

Під кінець виступу тов. Молотова дозволив собі душевно пожартувати: «Радянсько-дойчська угода зазнала багато чисельних нападок в англо-французькій та американський пресі… Ці люди вимагають, щоб СРСР обов’язково втягнувся у війну на боці Англії проти Дойчланду. Чи не з глузду з’їхали ці палії війни, що зарвалися? (Сміх) Якщо у цих панів є таке вже нестримне бажання воювати, нехай воюють самі, без Радянського Союзу. (Сміх, Оплески) Ми б подивилися, що це за вояки!» (Сміх, осплески)

Біля порога війни

У перші дні після підписання Пакту офіційний Берлін демонстрував гарячий оптимізм й незламну впевненість у швидкій перемозі. Насправді, ситуація розвивалась для них не настільки радісно.

25 серпня відбулися дві, у рівній мірі прикрі для Хітлера події. Щирий приятель Муссоліні надіслав йому листа, у якому прямо й просто повідомлялося: «Якщо Дойчланд атакує (Польщу), й союзники Польщі почнуть відповідну атаку проти Дойчланду, я хочу завчасно дати Вам знати, що буде краще, якщо я не візьму на себе ініціативи у військових діях через теперішній стан італійських військових приготувань, про що раніше ми неодноразово заявляли Вам, фюрер, і пану фон Ріббентропу… Я вважаю своїм безумовним обов’язком, як справжній друг, казати Вам повну правду…»

 Таким чином, дуче «зіскочив». У самий відповідальний момент. Навпаки, англійці, 25 серпня підписали Угоду про взаємодопомогу із Польщею, стаття 1 якої мовила: «Якщо одна із Рядних Сторін, виявиться втягненою у військові дії із європейською державою в результаті агресії останньої проти цієї Рядної Сторони, то інша Рядна Сторона негайно надасть Рядній Стороні, яка втягнена у військові дії, всю підтримку й допомогу, яка в її силах».

Точно кажучи, нічого нового у цьому не було, бо ще 22 серпня Чемберлен прислав Хітлеру особистого листа, в якому чесно й відверто попередив: «Якою б не виявилася по суті радянсько-дойчська угода, вона не може змінити зобов’язання Великобританії стосовно Польщі, про яке уряд Його Величності неодноразово і ясно заявляв і яке він має намір виконати… Якщо виникне необхідність, уряд Його Величності повен рішучості й готовий застосувати без зволікання усі наявні у його розпорядженні сили, й неможливо передбачити наслідки військових дій, якщо вони будуть розпочаті…»

Тільки слова на папері – одначе Хітлер занервував так сильно, що призначене на 26 серпня вторгнення у Польщу було зупинене буквально в останню мить, увечері 25 серпня (моторизовані колони вермахту рухалися до польського кордону, диверсійні групи захопили Яблунковський перевал та залізничний тунель біля кордону Словаччини із Польщею). Хто й чим спромігся у наступні дні надихнути неабияк переляканого «фюрера», науці поки не відомо, одначе, саме в цей час з’явилися (потім їх стане більше) «витоки інформації» про те, що під час візиту Ріббентропа до Москви було підписано якийсь таємний документ, який оформив розділ сфер впливу у Східній Европі.

«У тутешніх англійських й французьких дипломатів панує переконання – телеграфує 26 серпня до Лондону амбасадор Чехословаччини у Москві Фірлінгер – що разом із Пактом про ненапад було підписано таємну угоду про розділ Польщі та анексію балтійських держав Радянським Союзом. Я сумніваюся, що це правда, хоча можливо й навіть правдоподібно, що у випадку територіальних змін Радянський Союз вимагав би свою долю…» Пан амбасадор товариш Фірлінгер був непростим товаришeм: у 1945 році, залишаючись формально поза лав компартії, він стане головою уряду відродженої Чехословаччини, з 1953 по 1964 рік – голова Президії Національних зборів і член Президії ЦК КПЧ.

Можливо, саме такі тісні зв’язки із країною пробування додали амбасадору Фірлінгеру сміливість звернутися за роз’ясненням напряму у наркомат закордонних справ СРСР. Про результати бесіди 31 серпня доповідає співробітник НКЗС Л.І. Бергман: «Ферлінгер сказав, що, хоча він, як багато інших, цьому (чуткам про наявність таємної угоди про розділ Польщі й Прибалтики – М.С.) не вірить, але все ж, якби була можливість розвіяти ці чутки, то це значно посилило б позиції тих, хто в Англії і Франції виступає за дружбу із Радянською державою. Я тут же вказав Ферлінгеру на безглуздість подібних чуток, які можуть розповсюджуватися із провокаційною метою людьми, глибоко ворожими до СРСР. Не кажучи вже про те, що Радянський Союз є взагалі принциповим противником імперіалістичної політики захоплення чужих територій, сам текст угоди (про ненапад) й оцінка його радянською пресою жадним чином не дають підстав для подібних припущень…»

За усієї поваги до досягнень та можливостей британської розвідки важко повірити, що Таємний протокол, про існування якого знало не більше десяти осіб, міг бути здобутим англійцями у такий короткий термін, скоріше за все мав місце навмисний «злив». Вигідним же такий «злив» був перш за все дойчам, оскільки розв’язував відразу дві задачі: демонстрував міцність дойчсько-радянської оборудки, підкріпленої угодою про спільний розподіл здобичі, а також ставив західних союзників перед фактом невідворотності розгрому Польщі й, як наслідок, завідомої безглуздості будь яких спроб врятувати її.

Крок вперед, два назад…

Розповсюдження чуток здалося замалим – у Берліні захотіли побачити відкриті, публічні прояви участі СРСР у розв’язанні «польського питання». 29 серпня Шуленбург передає Молотову таке прохання Ріббентропа: «Останнім часом у кількох газетах появилися чутки про те, що нібито Радянський уряд відводить свої війська від західного кордону. Такого типу чутки, які послуговуються агітаційним цілям, неприємні дойчському уряду. Тому Ріббентроп за дорученням Хітлера просить Радянський уряд спростувати ці чутки у формі, яку він вважатиме зручною. Краще, щоб це спростування було зроблене у позитивній формі, тобто що Радянський уряд не відводить свої війська від кордону, а навпаки, посилює військові сили на кордоні».

Варта уваги вельми униклива реакція Молотова на таку відверту дойчсьську провокацію: «Молотов питає – чи вірить цим повідомленням дойчський уряд? Шуленбург відповідає заперечно. Молотов каже, що він порадиться, як це зробити, й підкреслює серйозність, із якою ми ставимося до укладеного нами пакту із Дойчландом». Така ж невизначеність у намірах і діях Кремля зберігалася і в наступні дні. Загалом і в цілому Сталін оцінював Дойчланд як слабшу сторону  конфлікту й, відповідно, готовий був допомогти Хітлеру вплутатися у війну і не бути у ній розгромленим; з іншого боку, допомога передбачалася суворо дозованою, й пошук вірної «дози» йшов методом спроб й похибок:

«Телеграма № 253 від 3 вересня

Дуже терміново! Особисто амбасадору. Цілком таємно!

Ми безумовно сподіваємося остаточно розбити польську армію протягом кількох тижнів. Потім ми утримаємо під військовою окупацією райони, які, як було встановлено у Москві, входять у дойчську сферу впливу. Однак, зрозуміло, що за військовими міркуваннями нам прийдеться потім діяти проти тих польських військових сил, які до того часу будуть перебувати на польських територіях, які входять у російську сферу впливу. Будь ласка, обговоріть це із Молотовим негайно й подивіться, чи не вважатиме Радянський Союз бажаним, щоб російська армія виступила у підходящий момент проти польських сил у російській сфері впливу й, зі свого боку, окупувала цю територію… Ріббентроп».

Зрозуміло, у плани Сталіна не входило дозволити Хітлеру так швидко й так просто закінчити польський похід. Тому відповідь була однозначно негативною: «Самі, хлопці, все самі!» Дипломатичною мовою це прозвучало так: «Молотов передав мені наступну відповідь радянського уряду: «Ми згодні із вами, що у підходящий час нам буде конче необхідно розпочати конкретні дії. Ми вважаємо, однак, що цей час ще не настав. Можливо, ми помиляємося, але нам здається, що надмірна поспішність може завдати нам шкоди й приятиме об’єднанню наших ворогів…»

Але дойчі не відчіплювалися, й на те були причини. 4 вересня 24 англійські бомбардувальники завдали удару по дойчських кораблях у гаванях Вільгельмхафена та Брюнгсбюттеле. 7-8 вересня французька армія силами 9 дивізій перетнула кордон у Саарі й не зустрічаючи опору, просувалася до передпілля «Лінії Зігфрида». Так, авіаційний удар виявився для англійців вкрай невдалим (безповоротно втрачено 7 літаків, три бомби, які влучили у палубу дойчського «кишенькового лінкору» «Адмірал Шеєр» не вибухнули), але, як кажуть, «лиха біда початок», й на Західному фронті могла початися реальна війна. У такій ситуації дойчам треба було як найшвидше завершити польський похід. 

У ніч з 8 на 9  вересня Ріббентроп відправляє чергову телеграму амбасаді у Москві: «Розвиток  військових дій навіть перевершує наші сподівання. За всіма показниками польська армія перебуває більш-менш у стані розкладання. У всіх випадках я вважав би невідкладним відновлення Ваших бесід із Молотовим стосовно радянської військової інтервенції. Можливо, виклик російського військового аташе до Москви показує, що там готується ухвала. Я тому просив би Вас у підходящій формі ще раз поговорити на цю тему із Молотовим та телеграфувати результат».

 Подальші події несповна піддаються логічному опису. О 15 год. 9 вересня Молотов заявив Шуленбургу, що «радянські військові дії почнуться протягом найближчих кількох днів. Виклик військового аташе до Москви був дійсно із цим пов'язаний. Будуть також призвані численні резервісти». Й це не було блефом! В той же день, 9 вересня нарком оборони Ворошилов підписав два накази командувачам Білоруського та Київського військових округів, в яких була поставлене завдання: «До кінця 11 вересня потай зосередитися й бути готовим до рішучого наступу».

Однак вже наступного дня, 10 вересня Молотов від своїх обіцянок відмовився: «На сьогоднішній зустрічі о 16 годині Молотов змінив свою вчорашню заяву, сказав, що радянський уряд був заскочений зненацька несподівано швидкими дойчськими військовими успіхами. Ґрунтуючись на нашому першому повідомленні, Червона Армія розраховувала на кілька тижнів, які тепер скоротилися до кількох днів. Радянська військова влада опинилася тому у скрутному становищі оскільки, беручи до уваги місцеві обставини, вона потребує, по можливості, ще два-три тижні для свого приготування…»

Через три дні позиція Москви знову змінилася. 13 вересня о 16 год. Молотов викликає Шуленбурга й говорить йому, що «Червона армія досягла стану готовності скоріше, ніж це очікувалося. Радянські дії тому можуть початися раніше вказаного ним під час останньої бесіди терміну. Враховуючи політичне мотивування радянської акції (падіння Польщі й захист російських «меншин»), було б вкрай важливо не починати діяти до того, як впаде адміністративний центр Польщі – Варшава. Молотов тому просить, щоб йому як можна більш точно повідомили, коли можна розраховувати на захоплення Варшави. Будь ласка надішліть інструкції».

В реальності, захоплення Варшави навряд чи було «вкрай важливим», й радянське вторгнення почалося за 11днів до падіння польської столиці. Такими ж непереконливими були й розмови щодо необхідності двох-трьох тижнів для повної мобілізації Червоної Армії – у східних воєводствах Польщі на той момент були лише розрізнені рештки розгромлених на дойчському фронті частин, та натовпи новобранців, часто не отримавши ще ні зброї, ні військової форми; для їхнього розгрому не потрібно було 3 млн. резервістів.

Вторгнення

Насправді, жодної потреби у вторгненні не було – Хітлер на той момент був як шовковий, демонстрував й реально проявляв абсолютну лояльність до свого кремлівського союзника; не має підстав сумніватися у тому, що дойчі після повного й остаточного розгрому польської армії дисципліновано відійшли б на узгоджену зі Сталіним «лінію чотирьох рік». Й це не непевна гіпотеза, а проста констатація факту – танковий корпус Гудеріана, який наступав із Східної Пруссії на південь, з моменту перетинання кордону діяв на території майбутньої «західної Білорусі» (Ломжа, Білосток, Брест) й без найменших заперечень передав потім цей район Червоній Армії.

Із числа розумних причин, за якими Сталін ухвалив рішення про вторгнення, можна назвати бажання провести «в обстановці, максимально наближеній до бойової» грандіозну репетицію загальної мобілізації. Головною ж причиною – на мій, сугубо суб’єктивний погляд – став «гонор». Сталін не хотів увійти в історію як дрібний шакал, якому могутній лев дозволив підібрати об’їдки, й тому треба було демонстративно повоювати й одержати блискучу перемогу; не останню роль зіграла й особиста образа товаришів Сталіна й Ворошилова, яка залишилася із 1920 року, на польську армію, яка тоді їх розгромила…

Вранці 17 вересня Червона Армія перетнула радянсько-польскій кордон на усій його довжині від Полоцьку до Кам’янець-Подільська. В той же день тов. Молотов виступив по радіо із зверненням до «громадян та громадянок нашої великої країни», в якому, зокрема, було сказано: «Населення Польщі кинуте його невдалими керівниками напризволяще. Польська держава та його уряд фактично перестали існувати. В силу такого положення укладені між Радянським Союзом і Польщею угоди припинили свою дію». (Звернімо увагу, що майже дослівно такими самими словами Путін «аргументував» 1 березня 2014 року свій намір ввести війська в Україну. Й тільки рішучість українських добровольців, бо Збройні Сили України на той момент фактично були не боєздатними, воювати примусили Путіна обмежитися окупацією Криму та введенням окремих підрозділів у Луганську та Донецьку області під виглядом місцевих «ополченців».  – В.Ф.) Ось так просто й невигадливо Радянський Союз звільнив себе від зобов’язань за угодою про ненапад із Польщею (укладена у 1932 р. й пролонгована у 1937 р.)

Надія вмирає останньою. Й хоча все було вже ясніше ясного, мільйони людей хотіли вірити в те, що кошмарний сон ось-ось закінчиться, й могутній Радянський Союз, батьківщина трудящих цілого світу, посунув на захід броньовану орду (16 танкових та 2 моторизовані бригади, усього більше 4,5 тис. танків) для того, щоб завдати нищівний удар по фашистським загарбникам. 18 вересня анонімний кореспондент пише на адресу чеського радіомовлення у Москві: «Сьогодні можна розділити населення приблизно на два табори: одні починають твердити, що Сталін обдурив Хітлера, що просування Червоної Армії на захід більше спрямоване проти Хітлера, ніж проти кого-небудь іншого; цей табір складають робітники й їм симпатизуючи. Інший табір, прибічники Бенеша, засуджують дії СРСР й розцінюють їх як напад на жертву, яка вже не могла захищатися. Головна особливість сьогоднішніх настроїв – розгубленість й втрата ясної орієнтації…»

Ріббентроп ще 16 вересня пропонував внести повну ясність й опублікувати спільне радянсько-дойчське комюніке. Сталін, приймаючи о 2 годині ночі 17 вересня німецького амбасадора, відповів уникливо: «Питання про публікацію дойчсько-радянського комюніке не може бути поставлене на розгляд протягом найближчих двох-трьох днів». Можливо, він хотів подивитися на реакцію Заходу перш, ніж «підписатися» під актом спільного із Хітлером міжнародного розбою. Але не пройшло й трьох днів, як 19 вересня на першій шпальті газети «Правда» з’явився такий текст:

«Запобігаючи усілякого роду необґрунтованих чуток стосовно завдань радянських та дойчських військ, які діють у Польщі, уряд СРСР та уряд Дойчланду заявляють, що дії цих військ не мають якої-небудь мети, яка б різнилася із інтересами Дойчланду або Радянського Союзу й суперечила духу й букві Пакту про ненапад, укладеного між Дойчландом й СРСР. Завдання цих військ, навпаки, полягає у тому, щоб відновити у Польщі порядок і спокій, порушені розпадом польської держави, й допомогти населенню Польщі перевлаштувати умови свого державного існування».

23 вересня «Правда» розмістила величезну, на цілу шпальту мапу Польщі із нанесеною на ній лінією розділу по рікам Піса, Нарев, Вісла, Сан – у точній відповідності із Таємним протоколом до Пакту про ненапад. Мапа супроводжувалася текстом чергового дойчсько-радянського комюніке: «Дойчський уряд й уряд СРСР встановили демаркаційну лінію між дойчською і радянською арміями…» А втім, ця лінія не проіснувала й одного тижня.

27 вересня 1939 року до Москви знову прилетів Ріббентроп. Перемовини тривали два дні й завершилися підписанням «Угоди про дружбу та кордон». Із приголомшуючою відвертістю Сталін (зрозуміло, документ підписав номінальний голова уряду Молотов) прийняв на себе відповідальність за знищення Польщі: «Уряд СРСР і Дойчський Уряд після розпаду колишньої Польської держави розглядають виключно як своє завдання відновити мир та порядок на цій території й забезпечити народам, які там живуть, мирне існування, яке відповідає їхнім національним особливостям… Обидві сторони визнають встановлену у статті 1 межу обопільних державних інтересів остаточною й усувають будь-яке втручання третіх держав у це рішення».

Межу «обопільних інтересів» перекроїли: смуга польської території між Бугом і Віслою відійшла дойчам, в обмін на це Сталін отримав Литву. Нову мапу негайно надрукували усі радянські газети, в тому числі «Пионерская правда» (й це не жарт). Заради уникнення усіляких необґрунтованих чуток відмітимо, що із 8 східних воєводств Польщі, захоплених кінець-кінцем Радянським Союзом, тільки в трьох (Поліському, Волинському та Станіславському) білоруси та українці складали більше половини населення. (За даними перепису населення 1931 року, питання ставилося не про національність, а про рідну мову. Точно кажучи, у Поліському воєводстві 63% населення визначили себе не білорусами, не українцями, а «тутейшими» (місцеві, тутешні); це були поголовно неписьменні мешканці закутних лісних сіл, яким дискусія про польське, або білоруське первородство була ще (або вже) не цікава.)

Навіщо?

Послідовність подій, слова й дії, які розпалили пожежу європейської, а потім й світової війни, достатньо добре відомі, зафіксовані й вивчені. Як завжди, складнішим буде пошук відповіді на питання щодо мотивів сторін. «Чужа душа мов темний ліс». Особливо, якщо мова про «душу», яка ретельно маскувала свої справжні наміри, вкривала їх багатошаровою завісою демагогії та дезінформації. Й тим не менш – не все так безнадійно. Сталін (рівно як і будь який інший тиран) не міг все робити сам, він вимушений був, хоча б обридь, хоча б дозовано, пояснювати виконавцям сенс своїх маневрів. А таємниця, яка стала відома десятку людей, рано або пізно перестає бути таємницею. Іноді – дуже рано.

26 серпня 1939 р. лондонська «Таймс» розмістила розлогу статтю свого паризького кореспонденту під назвою «Комуністи і Пакт». Там, зокрема, було сказано: «З середини дня циркулюють повідомлення, які поки що не можуть бути підтверджені, про те, що британські й французькі комуністи отримали лист Димитрова від імені Комінтерну. Кажуть, що у цьому документі вказані такі причини російсько-дойчського пакту… Приєднання Росії до демократичного Фронту Мира зупинило б держави «осі», але підтримка капіталістичних країн була б підривом комуністичних принципів. Тому радянський уряд і Комінтерн вирішили, що краще триматися збоку від конфлікту , зберігаючи готовність втрутитися тоді, коли залучені у нього держави будуть послаблені війною, із сподіванням забезпечити успіх (the hope of securing) соціальної революції…»

8 вересня «Свенська Прессен» (щоденна фінська газета шведською мовою) публікує такий матеріал: «За день до укладання пакту про ненапад із Дойчландом усі комуністичні лідери у Росії та за кордоном отримали наступний циркуляр, написаний у формі діалогу:

- Чи змінилася кінцева мета Комінтерну?

- Ні. Кінцева мета Комінтерну та сама: світова революція.

- Чи можлива світова революція зараз?

- Ні, усі спроби розпалити світову революцію провалилися.

- Чи можна пришвидшити початок світової революції посиленою агітацією?

- Ні (подається перелік причин, чому це неможливо у різних країнах).

- Чим можна прискорити світову революцію?

- Тривалою війною (подаються  детальні пояснення й цитати із Маркса, Енгельса, Леніна).

- Що вирішив зробити Радянський Союз, щоб прискорити світову революцію?

- Підтримати Дойчланд, щоб Дойчланд розпочав війну, а потім намагатися зробити так, щоб війна стала тривалою».

Стаття у мало кому відомій фінській газеті пройшла майже непоміченою (лише у 2006 році її переклав англійською мовою й увів у межі науково-історичної дискусії Карл Нордлінг), навпаки, безпрецедентний резонанс викликало повідомлення найбільшої французької інформаційної агенції Гавас (заснована у 1835 році, у 1944 на її базі була створена до тепер існуюча агенція «Франс-Прес»).

28 листопада агенція Гавас опублікувала текст промови, з якою Сталін нібито виступив на засіданні Політбюро 19 серпня:

«Увечері 19 серпня члени Політбюро були терміново скликані на таємне засідання… Ніхто із закордонних комуністів, навіть Димитров – генеральний секретар Комінтерну, не були запрошені на це засідання, мета якого, не зазначена у порядку денному, полягала у тому, щоб заслухати доповідь Сталіна: «Мир або війна. Це питання вступило у критичну фазу. Його розв’язання цілком і повністю залежить від позиції, яку посяде Радянський Союз. Ми цілковито переконані, що, якщо ми укладемо угоду щодо союзу із Францією і Великобританією, Дойчланд буде вимушений відмовитися від Польщі й шукати modus vivendi (спосіб співіснування – М.С.) із західними державами… З іншого боку, якщо ми приймемо відому вам пропозицію Дойчланду про укладання із ним Пакту про ненапад, він, безсумнівно, нападе на Польщу, і тоді вступ Англії та Франції у цю війну стане неминущим… Наша мета полягає у тому, щоб Дойчланд як можна довше спромігся вести війну, щоб стомлені й вкрай виснажені Англія та Франція були не спроможні розгромити Дойчланд. Звідси наша позиція: залишаючись нейтральними, ми допомагаємо Дойчланду економічно, забезпечуючи його сировиною й продовольством… Саме через ці причини ми повинні прийняти запропонований  Дойчландом пакт й сприяти тому, щоб війна, якщо така буде оголошена, тривала як можна довше…»

Реакція Кремля на повідомлення Гавас наступила негайно, причому на небувало високому рівні. 30 листопада сам тов. Сталін – у формі відповіді на питання редактора газети «Правда» – взявся викривати паскудні вигадки лакеїв буржуазії: «Це повідомлення агенції Гавас, як і багато інших її повідомлень, є брехнею. Я, безумовно, не можу знати, в якій саме кав’ярні-шантані сфабрикована ця брехня. Але як би не брехали панове із агенції Гавас, вони не можуть заперечувати того, що не Дойчланд напав на Францію та Англію, а Франція та Англія напали на Дойчланд, взявши на себе відповідальність за теперішню війну; після відкриття військових дій Дойчланд звернувся до Франції та Англії із мирними пропозиціями, а Радянський Союз відкрито підтримав мирні пропозиції Дойчланду, оскільки вважав й продовжує вважати, що найшвидше закінчення війни докорінним чином полегшало б становище усіх країн і народів…»

Про розпечення ярості Сталіна свідчить не тільки троєкратне повторення слова «брехня», й навіть не та гарячкова необачність, з якою від підписався під гітлерівською версією початку війни. Головне тут дата – 30 листопада 1939 року. Це день початку «зимової війни» з Фінляндією; здавалося б, у фактичного головнокомандувача Червоної Армії в цей і передніший день вистачало інших справ та турбот… Хоча, з іншого боку зрозуміти його не важко: публікація Гавас свідчила про те, що «крот» сидить у найближчому оточенні Вождя.

Ще раз нагадаємо, що повідомлення Гавас з’явилося 28 листопада 1939 року. У 1944 р. Анрі Рюффен, колишній власкор Гавас, заявляє про те, що саме він отримав текст «промови Сталіна» у Женеві від якогось інформатора, й відбулося це за день до публікації, 27 листопада. А за 10 днів до цієї дати, 17 листопада 1939 р., у консульство ЗДА у Празі надійшов анонімний (п’ять прізвищ було щільно заштриховано) лист від групи чеських антифашистів. 20 листопада лист переклали англійською мовою й відправили до Держдепу ЗДА, де він тихо пролежав у таємному архіві аж до 1980 року. Цей текст ніколи (ні під час Другої Світової війни, ні у розпал «холодної війни») ніким не публікувався, для цілей пропаганди не використовувався. Автори тексту не могли прочитати повідомлення Гавас, з іншого боку, й Рюффен про цей лист ніколи нікому не казав.

Автори «чеського листа» повідомляють про зустріч, яку вони мали в жовтні 1939 року із завідувачем Центрально-Европейським відділом НКЗС СРСР А.М. Александровим, із вуст якого їм прийшлось почути таке: «Якби СРСР уклав угоду із західними державами, Дойчланд ніколи б не розв’язав війну, із якої розвинеться світова революція, до якої ми довго готувалися… Оточений Дойчланд ніколи б не вступив у війну… Ця війна повинна тривати стільки скільки ми захочемо… Війна Хітлера знесилить Европу, яке стане нашою легкою здобиччю. Народи приймуть будь який режим, який прийде після війни».  

Публікації, що ґрунтуються на анонімних джерелах, викликають виправдані сумніви. Однак у 1997 р. у Болгарії було опубліковано щоденники Георгія Димитрова – секретаря Виконкому Комінтерну, людини з дуже відомим ім’ям. 7 вересня 1939 р. у Кремлі, у присутності Молотова й Жданова, він мав зустріч зі Сталіним. У щоденнику вона відбилася так: «Сталін: Війна точиться між двома групами капіталістичних країн… Ми не проти, щоб вони подралися добряче й ослабили одне одного… Хітлер, сам того не розуміючи й не бажаючи, розстроює, підриває капіталістичну систему… Ми можемо маневрувати, підштовхувати одну сторону проти іншої, щоб краще розідралися. Пакт про ненапад в якомусь ступені допомагає Дойчланду. Наступний момент – підштовхнути іншу сторону…» Знов же нагадаємо, що восени 39-го року цей запис не був відомий нікому, крім самого Димитрова (якщо тільки не припустити, що «кротом» був він).

Важко не помітити, як автори усіх наведених текстів у різних висловлюваннях, різними мовами, із різним ступенем відвертості, кажуть практично про одно й те ж саме. Так, є різниця у деталях, деякі подробиці скоріше за все помилкові (навряд чи письмові інструкції могли появитися «за день до підписання Пакту»), але загальний задум Великого Мародера вимальовується із кришталевою ясністю. Розуму незбагненно інше – як Димитрову дозволили вивезти щоденники із СРСР у Болгарію, й чому їх забули знищити там? Зате у себе вдома, в архіві ЦК КПРС, попрацювали на славу. У так званих «особливих папках Політбюро», розсекречених на початку 21 сторіччя, в протоколах серпня-вересня 1939 року Пакту не має. Взагалі не має. І Ріббентропа не має, в жодному відмінку. І вторгнення у Польщу, судячи по цим «папкам», також ніколи не було.

Нажаль, навіть згорівши рукописи лишають сліди. Треба тільки уважно вгледітися. У 1939 році Політбюро приймало у середньому (включно із вихідними й святковими днями) 8 ухвал на день. Серпень 39-го був дуже гарячим – в один протокол (тут треба мати на увазі, що засідань-то, як таких, й не було, а рішення, ухвалені Сталіним в узькому колі відібраних ним соратників, просто оформлялися як «ухвали Політбюро») вписували рішення по двом десяткам питань. І лише до дати 19 серпня відноситься всього лише одна ухвала, причому по вкрай малозначному питанню (щодо надання відстрочки від призову працівникам будівництва залізної дороги Акмолінськ-Картали). Нічого важливішого на той день не знайшлося? Або саме в цей день найважливіше й обговорювалося?

         *************************************************************

У багатому трагічними подіями листопаді 1939 року на екрани Країни Рад вийшла друга серія кінофільму «Великий громадянин». Достеменно відомо, що Сталін не тільки ознайомився із сценарієм й схвалив його («складений він безспірно політично грамотно, літературні стійності також беззаперечні»), але й висловив багато зауважень й вказівок авторам. Воно й зрозуміло: фільм був присвячений боротьбі правильних більшовиків проти троцькістських заколотників, прообразом головного героя, партійного керівника Шахова, був С.М. Кіров, канонізований на той час Соратник Вождя. У 1941 році (історія порою жартує вельми жорстоко) фільм було удостоєно Сталінської премії.

Кульмінаційний момент кожної серії – виступ Шахова перед зібранням робітників. У першій серії – все похмуро. Напівтемна, витягнута як пенал зала, вороги-дворушники, які засіли у президії зібрання; потім, намагаючись зірвати виступ Шахова, шкідники вирубають світло… У другій серії вороги викриті й розгромлені, канал побудовано, із заводського конвеєра кожні 15 хвилин сходить трактор. Шахов виступає перед ударниками-стахановцями. Залита сонячним світлом зала Будинку культури, біло мармурна статуя вождя на сцені, радісні посмішки й грім оплесків… «Гей, років через двадцять, після доброї війни – каже Шахов – вийти та позирнути на Радянський Союз, республік отак із тридцяти-сорока. Чорт його знає, як добре!»

Чекати 20 років не довелося. Через два роки «добра війна» гримотіла у білосніжних полях під Москвою. А після того, як ціною нескінченних мільйонів жертв ця війна закінчилася у Берліні, неправильні слова із кінострічки вирізали, та й саму її прибрали на саму дальню полицю. Але загиблих не повернув ніхто.»

П.С. Збірка документів присвячених стосункам Дойчланду та СРСР у 1939-1941 роках міститься у книзі:

«Оглашению  подлежит: СССР -  Германия.  1939-1941:  Документы и

материалы  /  Сост.  Ю. Фельштинский.-  М.:  Моск. рабочий, 1991.- 367 с-

(Фонд правды).

ББК 63.3(2)721 O-37

http://www.e-reading.club/book.php?book=126965