А. ВИСОЧЕНКО: Диктатура над пролетаріятом – Уроки історії
Уривок із книги: А. ВИСОЧЕНКО «C.C.C.P. Без МАСКИ», - 1952 накладом
і друком НОВОГО ШЛЯХУ Вінніпеґ, Канада
Василь Федорів: До століття більшовицького заколоту у Петербурзі варто перечитати спогади А. Височенко про те, що приніс більшовизм українському народові.
Василь Федорів: До століття більшовицького заколоту у Петербурзі варто перечитати спогади А. Височенко про те, що приніс більшовизм українському народові.
В партійному квитку
Олександра Б. в рубриці "основний фах" записано:
"професіонал‑революціонер". Такий саме
запис має й Сталін. Ленін, між іншим, скрізь записувався, як журналіст.
"Професіонал-революціонер"
означає, що така особа існувала на кошти комуністичної
партії чи професійних спілок ще за царського часу, завжди була на керівному
становищі, відогравала чільну ролю при захопленні большевиками влади в Росії і
т. ін. Тому то Олександер Б. вилежав до своєрідної комуністичної еліти, бодай із‑за свого багаторічного партійного
стажу. Але він, не в приклад іншим, не вдавав з себе велике "цабе", завжди був простою, веселою і
товариською людиною. Я особисто звів
з ним знайомство, коли мені йшов усього шістнадцятий рік. Пригадую, мене тоді дуже
цікавила тема, що таке диктатура пролетаріяту і для чого вона потрібна?
Олександер Б., який щойно повернувся із всесоюзного з'їзду професійних спілок, з непідробним захопленням
почав з'ясовувати це питання:
— Пролетаріат
повинен міцно тримати владу в своїх руках для того, щоб економічно піднестися до
рівня
інших прошарків населення. Тоді самі собою відімруть кляси, а з ними зникне
й диктатура пролетаріяту.
— Мене ще
цікавить, — як же по тому існуватиме суспільство ?
Олександер Б.
підводить вгору очі й мрійливо продовжує :
— Я працюю не в
партії, не в державному апараті, а в професійних спілках для того, щоб
прискорити цей час. В майбутньому всім життям керуватимуть лише професійні
спілки. Всі без винятку люди будуть поділені за віковими категоріями. До певних років вони вчитимуться,
потім їм надаватимуть фізичну працю, яка пляново чергуватиметься, щоб не обридла одноманітність;
наприклад, деякий час люди матимуть затруднення в копальнях, далі в металюрґії,
деревообробній промисловості, сільському господарстві тощо. Коли ж вони переступатимуть
середній вік — їх призначатимуть на канцелярські й керівні посади. На тиждень усі
працюватимуть тільки три дні і то не більше, ніж по 6 годин денно. Різні галузі
господарства, культури, науки належатимуть населенню і кожний громадянин рівною мірою
користуватиметься ними...
Олександер Б.
свого часу не становив ніякого винятку. Такі, приблизно, за Леніна й перші роки за
Сталіна,
комуністична пропаґанда малювала перед населенням СССР картини
майбутнього суспільного устрою. Мовляв, в ім'я подібних ідеалів варто трохи потерпіти, примиритися з
тимчасовою матеріяльною скрутою, диктаторською формою державного управління, великими воєнними
видатками тощо.
Останній раз я
зустрів Олександра Б. рівно за чотирнадцять років. Наша військова частина
готувалася тоді в похід на
Польщу. Ляскаючи по плечах свого давнього друга, іронічно кажу йому:
— Ідемо визволяти поневолені народи.
Хай і в них, як у нас тепер, коли вже побудоване
безклясове соціялістичне суспільство, люди будуть поділені за віковими категоріями і житимуть ніби в раю...
Олександер Б. замахав руками:
— Не згадуй! На віки забудь те, чому я колись тебе вчив.
Який я був раніше дурний! "Мрії, мрії, де ваша насолода ?" За що боролися, кров проливали і яке здобули собі паскудство! Робітник сьогодні в нас
не господар становища, а останній
раб, жалюгідний ішак! — в розпачі закінчив Б.
Слово ішак (по грузинському осел) з різними відмінами тепер найбільш поширене між робітниками совєтського Союзу. Насамперед, у приватних
розмовах вони самі себе з гіркою
сатирою називають "ішаками". Між ними такі вирази, як:
"де працюєш", "багато працюєш",
"з ким працюєш"? — здебільшого замінюються на: "де ішачиш",
"багато ішачиш", "з ким ішачиш"? — І, навіть говорять "скільки заішачив?", себто
"заробив".
Робітництво в СССР справді є чи не
найбільш упослідженим прошарком населення. Це тим
сильніше вражає, що комуністи йому ввесь час обіцяли золоті гори, а кинули в
невилазне багно. Всі голосні гасла, якими большевики дурили колись робітника,
сьогодні вже на завжди кинуті на смітник історії і їх навіть згадувати
небезпечно. Вони існували тільки для запаморочення
пролетаріяту, щоб на спині й крові останнього комуністи могли вилізти з
запілля й захопити в свої руки державну владу.
Правда, революція, а пізніше боротьба з внутрішньою
партизанкою примушували партію більш‑менш панькатися з робітниками до 1929
року. До того часу існував не тільки
юридичне, а й практично восьмигодинний день праці, гроші сплачували
переважно за відроблені години, загальні збори працюючих мали право давати
деякі вказівки керівникам підприємств, останніх же здебільшого добирали з середовища самих робітників. Але то все, як кажуть, було та загуло.
З 1929 року на заводах і фабриках
почали запроваджувати так зване "соціялістичне змагання". Сталін,
совєтська преса, радіо і всі рукави кремлівської пропаганди одностайно й енергійно стверджували, що той
"рух" почали "низи", себто самі робітники. Я з усією рішучістю, обґрунтованою на докладному
вивченні справи, запевняю, що "соціялістичне змагання", як і всі подальші подібні до цього "рухи"
плянувала й організовувала партія. Довести цілковиту слушність своєї думки завжди можу конкретними фактами. Ось маєте:
Влітку 1929
року секретар райпарткому імени Січневого повстання, міста Києва, Міхельсон, скликав на таємну нараду всіх
секретарів партійних організацій, голів
професійних комітетів та директорів заводів і фабрик району. На нараді
Міхельсон розповів, що ЦК партії вважає роботу совєтської промисловості! вкрай поганою. Конче потрібно піднести продуктивність
праці. Скрізь на підприємствах має бути введена відрядність, при чому з найвищими виробничими нормами. Але
цю справу треба почати ніби на бажання... самих робітників, їй вже надано офіційну назву "соціялістичне змагання".
Повернувшись з
райпарткому, керівники найбільшого машинобудівельного заводу в районі,
"Ленінська кузня" — секретар партійної організації, Завистонський голова
професійного комітету, Бестужев й директор Огородніков, окликали й собі нараду. В ній взяли участь начальники, партійні й професійні
організатори цехів.
Вже наступного
дня цехові провідники повели довірочні розмови з окремими, добре знаними їм робітниками. Останніх умовляли на всі лади,
головним чином їм особисто давали різні
привабливі обіцянки.
Впродовж тижня на заводі скликали
загальні збори. Директор виступив з доповіддю, в якій загострив увагу на дуже низькій продуктивності праці
підприємства. Секретар
партійної організації й голова професійного
комітету в своїх промовах наполягали на тому, що самим робітникам слід нарешті
покінчити з волячими темпами виробництва. Далі до слова прийшли намовлені
раніше робітники. Вони всі до одного говорили однаково, ніби завчений вірш.
Кожний з них підкреслив, що він уже давно
замислювався над питанням, чому
советська промисловість так погано працює. Причина тому — погодинна
оплата, а там де існує відрядність, то вона, поставлена далеко не на належну
височінь. Через те він сьогодні вирішив розпочати "соціялістичне
змагання" за підвищення виробітку, переходить на відрядну систему й
викликає поіменно наслідувати його приклад таких то робітників...
Щоб виробити більше за інших "застрільникам
соціялістичного змагання" доводилося до краю ущільнювати свій робочий
день, скорочувати час на обідову перерву та ще й залишатися на праці після
гудка, не користуючись з надурочної платні.
Правда, "ініціятори" цього
"руху" довго так лямку не тягнули.
Згідно з попередніми обіцянками, їх швидко,
впродовж 2—3 місяців, висунули на посади бриґадирів, майстрів, або за
державний рахунок надіслали вчитися. Зате всім іншим робітникам довелося круто,
їх, не питаючись, перевели на відрядність, дали їм високі виробничі норми і
значно знизили розцінки за виготовлену продукцію. Щоб не померли з голоду, їм
доводилося теж якнайбільше ущільнювати свій робочий
день, працювати в обідню перерву й після гудка. І це вже не на місяць, чи два, а на все життя. Так почалася
потогонна система праці на "Ленінській кузні", на всіх підприємствах
міста Києва, на всіх заводах і фабриках
СССР.
Ось, як дійсно виглядає "соціялістичне
змагання", що до речі з засадами соціялізму нічого спільного не має. Отже,
коли хтось там твердить про виникнення його з добровільної ініціятиви й бажання
самих робітників, то він з таким же успіхом може доводити, що 2x2 буде не тільки 5, а і... 119!
Але самого "соціялістичяого
змагання" виявилося для
Кремля замало. Один по одному, з різними відмінами, почали з наказу політбюра
"народжуватися" дальші "народні
рухи": "режим економії", ізотовщина, стахановщина. Зокрема імена Ізотова, а особливо Стаханова, заходами червоної пропаганди, набули
світового розголосу. Стаханов
особисто, Москвою скрізь представлений за величезного робітничого й "наукового" генія та за найвидатнішого
совєтського патріота. Тут
тільки коротенько зазначимо, що вони принесли робітництву СССР. Головне і єдине — це дальше
підвищення виробничих норм і одночасно
дальше зниження заробітної платні.
Зробім деякі конче
потрібні порівняння. Середній місячний заробіток фізичного робітника в СССР до війни визначався в сумі 400 карбованців. З того
він щонайменше на позику, на
різні внески й податки кожного місяця втрачав по 50 крб. Таким чином на руки йому діставалося 350 крб. Платня за житло, освітлення,
водогін й каналізацію забирала ще добрих 50 крб. Отже, йому залишалося для витрат на власні потреби
якихось 300 крб. Що він міг за
них придбати ?
Пристойні черевики тоді
коштували 180‑220 крб., вихідний костюм — 800 крб., кіло сала 22 крб., кіло масла 28 крб. Та, як відомо, крім середніх є ще й
низькі заробітки. Вони починалися з... 60 крб. далі йшли: 80-90-100-105-120 крб. і т. ін. Що ці люди
могли придбати? І уявіть собі, як вони жили?
А ось подивіться на деякі заробітки держави:
собівартість літра горілки їй виходила 9 копійок, а продавала вона його за
18 крб., кіло цукру від 9 до 12 коп., а продавала за 5 крб.,
один пуд (16 кілограмів) зерна, взятого з колгоспу, — 90 коп., а продавала одне
кіло вже випеченого хліба за 1‑11/2 крб. тощо. Це ж
непомірна й проста неуявна експлуатація фізичних працівників! Хоч трохи рівної
їй ви не знайдете в жадній іншій країні
світу!
Однак робітника не тільки економічно
знедолили, а й правно упослідили. Чи подобається робітникові праця, чи ні, він
кинути її не може. Спеціяльним державним
законом усіх робітників примусово закріплено за підприємствами. Хто порушує той
закон, підлягає негайному судові й судовій карі, аж до заслання в далекі
табори. Інший державний закон передбачає: у випадку спізнення на працю без
поважних причин на 10 хвилин — робітника
адміністративним порядком карають до
6 місяців примусових робіт, на 15—20 хвилин — до одного року і т. ін. Після війни умови життя й праці робітництва
ще значно погіршали. Ото ж "ішачать" ще більше.
Хіба ж то не новітнє рабство?
Саме до совєтського робітника найкраще годиться
визначення Маркса "пролетареві, крім ланцюгів, нема чого тратити". В
СССР існувала й існує не диктатура пролегаріяту, а диктатура над пролетаріатом.
І все це діється, з дозволу
сказати, в "безклясовому соціялістичному суспільстві".
Передмова:
1. А. ВИСОЧЕНКО: Новіші
"адами" і "еви" та їхнє гріхопадіння
2. А. ВИСОЧЕНКО: Бунт бабів
3. А. ВИСОЧЕНКО: "Соціялізм"
на трупах мільйонів
Далі буде.
Коментарі
Дописати коментар