Юрій Нестеренко: Патріотизм головного мозку
Патріотизм – останній притулок не тільки негідника, але й
ідіота.
Втім, ці категорії часто поєднуються, що, насправді,
добре. Як я не раз підкреслював, наша цивілізація до цих пір не загинула тільки
тому, що негідники, що працюють на її руйнування, найчастіше одночасно
виявляються ідіотами. А будь Сталін, Хітлер, Путін (на тлі якого навіть двоє
попередніх виглядають геніями) або навіть тирани з країн трохи менше, типу
Хусейна, розумнішими, вмій вони приборкувати свої людоїдські апетити ради
інтересів своєї ж справи та діяти тихою сапою, а не зухвалим нахрапом – й у
світу, де на чолі вільних народів стоять, на жаль, головним чином боягузи,
конформісти-угодовці і, знову-таки, ідіоти («корисні»), шансів би практично не
було.
Втім, мова в даному випадку навіть не про Росію, з якою
давно вже все зрозуміло, й не про банальну боязкість і продажність західних
політиків. Мова про ідіотську поведінку в західних країнах, яка диктується не
бажанням догодити «бензоколонці, що збісилася», а якраз-таки патріотичними
мотивами – але які від цього не стають менш ідіотськими і часто цю ж
«бензоколонку» до болю нагадують.
Взагалі, що таке ідіотизм, не в медичному, а в
практичному аспекті? Це поведінка, яка
веде до результату, зворотного бажаного.
Візьмемо, наприклад, Іспанію з її (поки що її)
Каталонією, яку іспанський уряд категорично не хоче відпускати. Спершу нагадаю
очевидні аксіоми, які чомусь очевидні далеко не всім. Будь-яка держава не
тільки має право, але і зобов'язано захищати свою територіальну цілісність від зовнішнього
агресора (у тому числі й такого що діє методами «гібридної війни»). Але жодна
держава не має морального права силою утримувати в своєму складі тих, хто сам
хоче її покинути (якщо таке бажання підтверджене вільним волевиявленням – фейкові «брехерендуми» під дулами автоматів окупантів, природно, не в рахунок). Цей принцип, на жаль, як і раніше суперечить
конституціям більшості країн світу, бо держава, навіть формально демократична,
до цих пір сприймає себе як господаря територій і народів, які проживають на
них, а не як інструмент, єдиною метою і
сенсом існування якого є захист їхніх інтересів. І цілком очевидно, що держава
(центральний уряд) не може краще за них самих знати, в чому ці інтереси
полягають – адже мова не про розумово неповноцінних, потребуючих опіки, а про
дорослих дієздатних громадян.
Зрозуміло, окрім звичайної патріотичної демагогії, яка
апелює, насправді, навіть не до середньовічних і античних, а до первісних
архетипів («чим більше наше плем'я, тим краще! так ми зможемо навалити всім
останнім!»), за небажанням відпускати сепаратистів нерідко стоять економічні
інтереси – шкода відпускати багатий і розвинений регіон, що вносить великий
внесок до бюджету (що й має місце у разі Каталонії). Але що це означає на
практиці? Те що регіон віддає більше, ніж отримує. І, відповідно, його бажання
піти – абсолютно резонне й справедливе, а якщо федеральному уряду це не
подобається, єдине, що він може й повинен зробити – змінити формат стосунків з
регіоном, усуваючи цей дисбаланс. Робити так, щоб залишитися було вигідніше,
ніж піти. (Тут, правда, легко знову-таки ударитися в патріотичну дурість,
загодувавши регіон явно збитковий, аби зберегти його за всяку ціну – як робить
Росія й з Чечнею, й з окупованим Кримом (який, втім, все одно живе під владою
загарбників все гірше і гірше), і з купою дотаційних автономій в своєму
складі.)
Здавалося б, іспанські власті повинні були засвоїти цю
просту думку. Впродовж останніх років в Іспанії спостерігалося економічне
зростання, і опити показували, що одночасно в Каталонії знижувалося число
прихильників незалежності. Поза сумнівом, економічний чинник не є єдиним, який
впливає на сепаратистські настрої, нерідко він навіть не є головним, коли
«голодна свобода» виявляється переважнішою «золотої клітки» – але у разі Каталонії він
працював. Проте, каталонські власті вирішили провести повноцінний референдум
про незалежність, який їм не дали провести 3 року назад.
Іспанські власті поводилися безглуздо вже тоді, а нині
відповіли репресіями вже в цілком російському дусі. Арешт каталонських
рахунків, а потім і високопоставлених чиновників, введення в автономію власних
поліцейських сил, знищення віддрукованих бюлетенів – для повноти картини не вистачає
тільки танків та авіаударів.
Навіть залишаючи осторонь моральний аспект всього цього
насильства (що прикривається, уявіть собі, словами про «захист демократії» – так-так,
заборона народного волевиявлення тепер називається саме так!), якими будуть
практичні наслідки такої політики іспанських властей? Абсолютно очевидно –
різке зростання сепаратистських настроїв. Закриття можливості вирішити проблему
цивілізованим шляхом. Незалежно від того, наскільки каталонським властям
вдасться провести референдум в таких умовах, його результат не буде визнаний
стороною, що програла, – Мадрид не має наміру визнавати його у будь-якому
випадку, а у каталонців, якщо прихильники незалежності не наберуть достатньо
голосів, завжди буде залізний аргумент «нам перешкодили!» (та й міжнародні
організації навряд чи визнають референдум, що проводиться в таких умовах,
легітимним). Можливо – перехід до насильницьких методів боротьби, якими раніше
відрізнялися баски, але не каталонці...
І це при тому, що ще в липні опити давали прихильникам
незалежності лише 40 з чимось відсотків. Тобто, знову-таки, навіть залишаючи
осторонь моральні і демократичні цінності і тупо виходячи з мети «зберегти
Каталонію у складі Іспанії», все, що потрібно було зробити центральним властям –
це забезпечити максимально коректне проведення референдуму. Як це вистачило
розуму зробити британцям в Шотландії. І отримати «шотландський» же результат.
Все. Замість цього патріотичний ідіотизм приведе до того, що Іспанія Каталонію
втратить, і добре ще, якщо не в результаті громадянської війни.
Інший вибух націонал-ідіотизму (що знову-таки дуже
нагадує російський) накрив Угорщину, що вступила в жорсткий конфлікт з Україною
через закон про освіту. Можна, звичайно, сперечатися, хто перший почав і чи
дійсно Україні було так необхідно ухвалювати цей закон саме зараз – але по
справедливості закон, який приписує навчати у державних школах на державній
мові, правильний. Діти, які не знають мови країни, де вони живуть, не зможуть
стати її повноцінними громадянами (притому, що паралельно вивчати мову своєї
історичної батьківщини їм ніхто не забороняє). Фактично батьки таких дітей самі
заганяють їх у гетто. А вже якщо ви такі відморожені патріоти Угорщини, що не
хочете, щоб ваші діти говорили українською, то хто вас силою тримає в Україні?
І хто з угорців, знову-таки, виграє через сварки з Україною? Ясно ніхто – ні в
українському Закарпатті, ні в самій Угорщині. Ну хіба що черговий демагог-популіст
отримає більше голосів таких же ідіотів...
Ці приклади можна множити, знайдуться відповідні і в
самій Україні (хоч би моя «улюблена» заборона соцмереж), і в інших країнах
Европи, й у нас у ЗДА. Все це не означає, зрозуміло, що будь-який патріотизм
дурний. Добре, коли людям є за що любити свою країну. Погано, коли цю любов –
як і будь-яку іншу – намагаються поставити в обов'язок і нав'язати силою. Не
менш поганий, коли вона відключає мізки і штовхає на очевидно шкідливі дурощі.
Або коли до цих дурощів починають ставитися поблажливо: вони ж з кращих
відчуттів! Вони ж патріоти!
Але ніякі відчуття не можуть бути виправданням дурості.
Дурість взагалі не заслуговує на виправдання. Жодна й ніколи.
Коментарі
Дописати коментар