ЕРеФія – конання «енергетичної наддержави» – процес прискорюється

Можливо, наступаючий 2018 рік згодом назвуть «одним з передвоєнних років», як були такими названі останні 30 роки 20 століття. У всякому разі, ознаки того, що розв’язання наявних глобальних, регіональних, а потім і національних суперечностей буде відбуватися силовим шляхом, є в наявності, як то кажуть, в повний зріст.

У такому турбулентному середовищі неможливі «передбачення» – тобто, будь-які моделі починають працювати все гірше і гірше, в об'єктивну картину того, що відбувається в такі моменти втручаються суб'єктивні і навіть приватні чинники, які в звичайній обстановці грають дуже незначну роль. Крім того, починає зростати роль особистості в історії – яка стає значущим фактором саме в моменти руйнування стабільної об'єктивної картини того, що відбувається. Особистість з суб'єктивного фактора перетворюється на чинник цілком собі об'єктивний.

Для Росії життєво необхідним стає чинник боротьби за европейський ринок газу, від результату якої залежить існування нинішнього режиму. Сам режим створив пастку, з якої тепер він змушений шукати вихід, і чим далі – тим більше військовий шлях буде ставати єдино можливим.

Росія за останні майже 30 років скотилася з відносно розвинених країн світу, якою вона була як частина Радянського Союзу, на рівень країн, що розвиваються, причому динаміка обвалення з кожним роком набирає обертів. Причому зрозуміло, що в існуючій парадигмі цей процес падіння ніхто в ЕРеФії зупинити не може..

Моноекономіка, створена в країні, вибудувала для «розвитку» Росії вузький коридор, в межах якого і ведеться вся політика влади, як внутрішня, так і зовнішня.

Саме тому боротьба за ринки збуту стає визначальною для правлячого режиму, так як створена модель в разі поразки в боротьбі за ринки практично негайно призведе до краху не тільки самого режиму, а й держави в цілому. Без зовнішніх валютних надходжень сучасна Росія не в змозі навіть забезпечити себе їжею, причому навіть та їжа, яке виробляється в самій Росії, не гарантує того, що вона здатна прогодувати населення країни. Скажімо, бізнес-модель зернового ринку, існуюча сьогодні, орієнтована на експорт, а це в свою чергу, призвело до того, що в Росії катастрофічно недостатньо елеваторних потужностей для зберігання збіжжя. Із заявлених 118-120 млн. тонн потужностей зберігання в реальності елеваторні потужності складають всього 35 млн. тонн, решта – склади підлогового зберігання.

Тобто, навіть високий урожай не гарантує росіян від голоду в разі проблем з імпортом їжі: у Росії просто ніде її зберігати. У бізнес-моделі, орієнтованої на масований вивіз збіжжя на експорт, такий підхід цілком виправданий: збіжжя через перевалочні склади перевантажується в порти, звідки йде на зовнішній ринок. У такій моделі зберігання всього врожаю не потрібно. Однак в моделі зникнення зовнішніх поставок відсутність потужностей зберігання автоматично призводить до голоду.

Аналогічні або схожі приклади і в інших секторах аграрної галузі. Про промисловість і говорити нічого: розірвані кооперативні ланцюжки не тільки не були поновлені, а зруйновані часто дощенту. Залежність від імпортної сировини, комплектуючих, витратних матеріалів тотальна. Висновок очевидний: без будь-якої війни скорочення валютних надходжень призведе до колапсу всієї ерефівської економіки, можна лише будувати прогнози, які галузі зникнуть першими, які підуть другою чергою. І як швидко буде протікати цей процес.

Газовий ринок найбільш вразливий в силу специфіки цього товару. Він прив'язаний не тільки до інфраструктури транспортування, але у нього і досить складна система самих поставок, яка враховує сезонний фактор, що вимагає резервування значних обсягів газу (зауважимо, що достатні газосховища має саме Україна), а також непроста схема планування видобутку, виходячи з необхідних обсягів його поставок споживачам. Вразливість ринку газу як для постачальників, так і для споживачів істотно вище, ніж, наприклад при поставці нафти або вугілля. Довгострокове планування і неухильне виконання контрактних зобов'язань, створення складної системи транспортування, підвищені ризики на транзитних територіях і вузлах – одна з особливостей цього ринку. Крім того, газовий ринок знову ж в силу специфіки товару має кілька систем ціноутворення: окремо для контрактних трубопровідних поставок, окремо для контрактів поставки СПГ, окремо для спотового ринку разових продажів.

Природно, що в таких умовах передбачуваність ринку стає найважливішим елементом програми дій, і помилка в прогнозах може носити абсолютно катастрофічний характер.

Така помилка, точніше, навіть прорахунок, була допущена всіма гравцями на традиційному ринку природного газу, які недооцінили ефект «сланцевої революції» у ЗДА. Ця революція, стала потужним дестабілізуючим фактором як на газовому, так і нафтовому ринках, що різко загострило  боротьбу провідних виробників і нафти, і газу (але газу в першу чергу) на ключовому світовому регіональному ринку – европейському.

Фактично всі події на периферії Европи, починаючи з кінця нульових років, так чи інакше, але пов'язані з боротьбою за переділ европейського газового ринку. (Не тільки газового, звичайно, але боротьба на ньому носить найбільш запеклий характер). Економічні методи в такій ситуації не працюють, тому в хід пішли дії силові, бойові і військові. Всі ключові виробники нафти і газу, критично залежні від збереження своєї частки на европейському ринку, так чи інакше включилися в периферійну війну, яка йде по периметру Европи – Північна Африка, Близький Схід, Східна Європа і Північна Європа.

Арабська весна, війна в Україні, сирійська війна, війна в Іраку, очікуване загострення в Лівії, Єгипті, Судані, війна в Ємені, боротьба навколо двох Північних потоків, здача російської акваторії Баренцева моря, крах Південного потоку і провал проекту Турецького потоку, складна доля Південного газового коридору ЕС, розділ Каспійської акваторії, низка особливостей афганських подій – всі ці конфлікти чітко пахнуть газом. Природно, як і будь-який конфлікт, кожен з них обумовлений цілою низкою чинників, як внутрішніх, так і зовнішніх, але об'єднує їх багато в чому саме газова війна за европейський напрям.

Якщо події змушують проектувати війну, як єдиний спосіб розв’язання  наявних суперечностей, то слід розуміти, які цілі ви маєте намір переслідувати в ході війни – обмежені або «весь комплект».

Залежно від цілей існує два типи воєн: прямі і непрямі. Пряма війна – відкрите зіткнення з противником, вона ведеться, як правило, до поразки однієї зі сторін або обох разом. У прямих війнах хтось майже обов'язково програє, а то і обидва, так як пряма війна ведеться на виснаження, знищення або руйнування противника. Або все разом відразу.

Політична мета прямої війни – капітуляція супротивника і примушення його до виконання умов переможця. Чим більше виснажений і розгромлений переможений, тим вище гарантії виконання ним волі переможця.

Але за повноцінну перемогу доводиться платити і повної мірою. Досягти перемоги в прямій війні складно, витратно, і часто баланс прибутків і збитків в такій війні навіть для переможця знаходиться в «червоній зоні».

Загалом, ніхто не любить прямих воєн, їх ведуть від жорстокої необхідності, і хоча вони дуже подобаються без клепки в голові зомбі-патріотам, якщо є можливість уникнути прямого зіткнення – цю можливість використовують і вирішують завдання якось інакше.

Непрямі війни в цьому сенсі виглядають більш переважно. Метою непрямий війни є шантаж противника. Ви створюєте йому проблему і пропонуєте своє рішення в обмін на щось дуже вам потрібне. Мистецтво непрямої війни полягає в тому, щоб створити проблему своєму противнику настільки швидко і настільки критично, щоб він не встиг ані відреагувати, ані обдумати раптово виниклу загрозу, а відразу перейшов до стадії прийняття ваших умов.

Непрямі війни хороші тим, що навіть слабкий супротивник може розв’язувати з їхньою допомогою проблеми, змусивши більш сильного піти на свої умови. Звичайно, тут потрібно «відчувати береги» і не змушувати свого супротивника втрачати обличчя, але в цілому така війна більше схожа на дипломатію, ніж на героїчні махання шаблюкою. Найуспішніші непрямі війни нудні і непомітні для зовнішнього глядача, але вони ж є вищим пілотажем для будь-якого серйозного політика.

Сильні країни тим більше люблять непрямі війни, так як з їхньою допомогою розв’язується відразу безліч супутніх завдань або принаймні, вони істотно просуваються, створюються нові заділи для вирішення нових перспективних завдань. При цьому ресурсно сильна країна може дозволити собі ведення цілого ланцюга непрямих конфліктів, реалізуючи регіональні і навіть глобальні проекти.

Ну, і тепер про Росію і про газову війну за европейський ринок.

Положення, в якому знаходиться російська клептократия, можна назвати критичним. Вона, безумовно, сама собі привезла це положення. Жадібність і неуцтво кремлівських правителів створили гримучу суміш, яка знищує і саму країну, і паразитує на ній путінський режим (путінський в даному випадку - умовна назва, неважливо, хто уособлює кримінальну братву, що захопила державну владу в Росії).

У чому критичність становища? Щоб зрозуміти, трохи цифр.

Поставки російського газу в Европу (разом, в млрд.. кубометрів)

2012 138,8

2013 161,5

2014 146,6

2015 158,6

2016 178,3

2017 126,3 за 8 місяців (190 очікувано за рік)

Збільшення споживання газу европейцями пов'язано з декількома факторами, але головний – зниження його ціни. У 2012 Газпром відзвітував про середню ціну в 299,8 евро за 1000 кубометрів, в 2016 вона склала 159,0 евро. Зниження – майже вдвічі.

Це не скасовує тенденцію, згідно з якою Европа взяла курс на диверсифікацію поставок і на прискорений розвиток альтернативної енергетики, тут мова йде про поточну коньюнктуру і тільки.

При цьому Газпром (і відповідно, Кремль) розглядають український транзит як загрозливий напрямок з неприпустимо високими політичними ризиками, тому будівництво обхідних маршрутів навколо України є ключовим завданням для утримання частки на ринку і створення запасу для її розширення.

Транзит газу через територію України склав:

2012: 84,3 млрд. кубометрів (61% всіх поставок Газпрому в Європу)

2013: 83,7 млрд. кубометрів (52,2%)

2014: 62,2 млрд. кубометрів (42%)

2015: 67 0 млрд. кубометрів (42%)

2016: 82,2 млрд. кубометрів (46%)

2017: 85,5 млрд. кубометрів на поточний момент (93 млрд. очікувано) (49%)

Зрозуміла завдання, яке повинен вирішити Газпром: до початку 2019 року (коли закінчить свою дію чинний транзитний контракт з Україною) необхідно запустити маршрути обходу України, які за своєю потужністю здатні будуть замістити український напрямок.

Проблема полягає в тому, що у Газпрому немає резервів на вже діючих газопроводах: Ямал-Европа і Північний потік-1

ПП-1 завантажений вже майже на всю проектну потужність в 55 млрд. кубометрів:

2013 23,8 млрд. кубометрів (43% від проектної потужності)

2014 35,5 млрд. кубометрів (65%)

2015 39,1 млрд. кубометрів (71%)

2016 43,8 млрд. кубометрів (80%)

2017 49 млрд. кубометрів (очікувано за січень-травневими показниками) (89%), при цьому останні місяці завантаження ПП-1 становить навіть вище проектних показників.

Інакше кажучи, у Північного Потоку-1 немає резерву потужності, але до всього іншого він знаходиться в зоні підвищених політичних ризиків: тільки тверда позиція Дойчланду дозволяє завантажувати ПП-1 вище 50%, більша частина інших країн Евросоюзу висловлює дойчам претензії, що стосуються відступу від норм Третього енергопакету. Що дуже неприємно для Газпрому, так це те, що прямо зараз Меркель формує (з величезними складнощами) новий уряд, який може змінити думку з цього питання, а якщо у неї не вийде сформувати коаліційний уряд, їй доведеться формувати уряд меншості, і він буде ще більш вразливим тепер уже і на внутрішньому напрямку.

Щоб замістити український транзит, Газпрому потрібно встигнути ввести додаткові потужності, що перекривають його обсяги. Варіантів, як відомо, два: Північний потік-2 і Турецький потік.

Потужність ПП-2 становить 55 млрд. кубометрів, Турецького потоку (в поточних заявлених параметрах однієї транзитної труби) – 15 млрд. кубометрів. Навіть в цьому випадку для утримання загальних обсягів транзиту Газпром буде змушений укладати новий транзитний договір з Україною на обсяг не менше 15 млрд. кубометрів.

Тут і криються ключові проблеми. Ані Турецький потік, ані ПП-2 так досі не тільки не побудовані, але навіть не пройшли узгодження – ні з Туреччиною, ні з Европою. Є локальні дозволи на роботу на локальних ділянках, але поки в цілому доля обох газогонів не вирішена.

Думаю, тепер зрозуміла мета сирійської війни для Кремля: примус Туреччини до початкових параметрів Турецького потоку в три транзитні труби потужністю в 45 млрд. кубометрів. Такий транзит дозволив би диктувати умови як Україні (і ЗДА) по транзиту через її територію, так і отримати істотний резерв на північних трубопроводах ПП-1 і ПП-2. Крім того, Турецький потік створював в таких параметрах серйозну конкуренцію Південному газовому коридору ЕС в складі трьох систем: ТАНАП, ТАП та Набукко.

Війна в Сирії для Кремля була в чистому вигляді непрямою війною з Туреччиною. Жодним ІДІЛ тут не тхнуло, якраз перемикання на прямі зіткнення з Ісламським державою – прямий показник поразки Кремля у війні з Туреччиною.

Завданням Кремля було руйнування буферної зони, створеної турками і їхніми проксі на півночі Сирії. Для Туреччини буферна зона в Ідлібі й Алеппо є критично важливою проблемою з точки зору забезпечення державної безпеки, і створення в цих зонах російської військової присутності змушувало Ердогана погоджуватися на умови Кремля і Газпрому. Класика: ми створюємо вам проблему, після чого диктуємо умови її дозволу.

Але – не вдалося. Ердоган прекрасно бачив, що робить Путін і зіграв на загострення. До непрямої війні Путін готовий був, до прямого зіткнення – ні. Ціна питання: один літак і два загиблих російських військових. 24 листопада 2015 року війна закінчилася, Ердоган переміг. Все інше – прикриття цієї поразки. Включаючи турецькі помідори і брехливу перемогу над ІДІЛ.

З самого початку сирійська війна була дикою авантюрою Путіна просто тому, що її підґрунтя було як на долоні. Ну а як її можна охарактеризувати інакше?

У Путіна є тільки одне виправдання: йому вже нікуди було діватися. Він сам створив і привіз собі катастрофічні проблеми, які вирішити можна тільки чистою авантюрою в пацанському виконанні: «взяти на понт». Однак навіть в підворіттях такий номер проходить далеко не завжди, в політиці – практично ніколи.

Підсумок поразки Путіна в Сирії: офіційне визнання Газпромом нових параметрів Турецького потоку транзитної потужністю в 15 млрд. кубометрів і заяву про те, що транзитний договір з Україною на прокачку 15 млрд. кубометрів після 1 січня 2019 року необхідно укладати.

Однак не все добре і на півночі. ПП-2 піддається постійним атакам і ударам з боку ЗДА і Европи. Санкції ЗДА, введені проти Росії, все сильніше б'ють саме по СП-2. Прийнятий 27 липня 2017 року ЗДА закон про санкції проти Росії, Ірану і Північної Кореї в самому тексті містить згадку про такі цілі санкцій, як протидія проекту Північного потоку-2.

При цьому потрібно розуміти, що ПП–2 може бути побудований, але запуск його на проектну потужність – окрема розмова і окрема боротьба. Мало побудувати, потрібно домогтися дозволу на його повне завантаження. Але сьогодні питання про завантаження навіть не ставиться – спершу його потрібно побудувати.

З огляду на цейтнот, і те, що на все про все у Газпрому залишається буквально рік, стає більш ніж очевидно, що без політичних інструментів у Кремля немає ні найменших шансів встигнути вирішити весь комплекс проблем до 31 грудня 2018 року. З 1 січня 2019 років припиняється дія поточного транзитного договору з Україною, а тому потрібно встигнути до цього моменту.

Війна з Европою стає неминучою. Тільки так можна змусити европейців прийняти умови Газпрому і Кремля по північному маршруту постачання газу на прийнятних для Газпрому умовах.

Природно, мова не може йти про пряму війну. Це виключено в принципі. Виникає гостра необхідність в непрямих діях на максимально проблемних для Европи напрямках. Настільки проблемних, що вона буде змушена в разі перемоги Кремля в такій війні погоджуватися на милість переможця.

Вже зараз можна сказати, що будь-яка війна Кремля з такими цілями буде ще більшою авантюрою, ніж Сирія, але не будемо забувати, що положення путінської кліки відчайдушне, вона бореться навіть не за гроші і не за частку ринку. На кону стоїть її виживання. Політичне, а можливо, і фізичне. Тому авантюра – чому б і ні? Куди подітися.

P.S. ЕРеФія є уособленням всесвітнього зла й має припинити існування