Юрій Нестеренко: Не літає і не лікується
Почну,
мабуть, з невеликого екскурсу в авіацію. Літаки бувають аеродинамічний стійкі і
аеродинамічний нестійкі. Різниця між ними в тому, що при відхиленні літака від
положення рівноваги в першому випадку виникають сили, які прагнуть його в це
положення повернути, а в другому – навпаки… .
Росія
– Абсолютне Зло, яке треба негайно знищити.
*
Ердоган
Приблизно
як кулька на дні ямки і кулька на вершині гори. Навіщо ж, у такому разі,
будують аеродинамічно нестійкі літаки? Хіба така схема не порочна в принципі?
Ні, ні в якому разі. Такі літаки набагато маневреніші! Але при цьому вони
дійсно складніше в керуванні, й тому вимагають не тільки вміліших і
досвідченіших пілотів, але і, нерідко, спеціальних комп'ютерів, які допомагають
стабілізувати політ. Який без всіх цих високих технологій закінчиться
катастрофою.
Так
от демократія – це така ж «аеродинамічний нестійка» схема. За рахунок
змінюваності влади та її підконтрольності суспільству вона здатна забезпечувати
маневреність, недоступну диктатурі. Може здатися, що це не так, що при
тоталітаризмі для будь-якого крутого віражу достатньо однієї ухвали диктатора,
тоді як при демократії всякий радикальний захід будуть місяцями ялозити в
парламенті. Проте будь-яка диктатура приречена зав'язнути в мертвій бюрократії,
некомпетентності та неадекватності, обумовлених не тільки особистими тарганами
в голові диктатора, але і, головне, фундаментальними принципами будь-якого
подібного ладу: «нам не потрібні розумні – нам потрібні вірні» і «говорити не
те, що є, а то, що від тебе хочуть почути». Недаремно чи не головна цінність
всякої сталої диктатури – стабільність. При цьому репресії не можуть замінити
нормальної змінюваності влади: розстріляли Ягоду – прийшов Єжов, розстріляли Єжова
– прийшов Берія, а суть радянської системи не змінювалася. Якщо демократії для
крутого віражу можуть потрібно місяці парламентських дебатів і навіть
дострокові вибори, то диктатурі доводиться чекати десятиліття – до самої смерті
диктатора, і навіть це допомагає не завжди. Нагадаю, що диктатури, які їх
поклонники вважають за ефективніші саме в кризових умовах, оскільки мовляв
диктаторові не треба озиратися на думку натовпу, у результаті програли всі
світові війни (включаючи Холодну) демократіям (піррову «перемогу» СРСР в Другій
Світовій, досягнуту ціною втрат, які не мають аналогів у всій світовій історії,
більш ніж в 40 мільйонів чоловік, яка так і не забезпечила бажаної мети –
світового панування «соціалістичного табору», слідує, по справедливості, також
вважати за поразку).
Але
при цьому демократії самі по собі – нестійкі. Достатньо відхилення від
рівноваги на користь популізму, націоналізму, ура-патріотизму і тому подібне –
і система йде у рознос. Ті самі сили, які складають її основу, не повертають її
в стійкий стан, а штовхають все далі від нього. Ідеї, які привертають обіцянкою
простого вирішення складних проблем, – але насправді деструктивні – варто їм
вирватися із статусу маргінальних, з легкістю підхоплюються і розповсюджуються
завдяки свободі слова, завойовуючи все нових прихильників. Як тільки ці
прихильники добиваються навіть невеликої чисельної переваги – вони отримують
владу і використовують її для подальшого зміцнення своїх позицій, дедалі з
більшою легкістю руйнуючи дух демократичного суспільства при збереженні – і з
допомогою! – формальних демократичних процедур. Демократія, за визначенням,
реалізує волю більшості, адже так? І якщо більшість – на цілком чесних виборах –
проголосує за супротивників демократії, вона автоматично здійснює самогубство.
Тому
благополучне демократичне суспільство повинне мати не тільки хороших пілотів за
штурвалом, але і вбудовані механізми забезпечення стабільності, які не
дозволять навіть поганому пілотові зірвати машину в штопор. Такими механізмами
служать, з одного боку, інститути громадянського суспільства, яке само-організується
знизу, і готовність громадян захищати свої права від посягань будь-якого
диктатора, який навіть прийшов до влади через вибори, а не через путч
(відмітимо, що без цієї твердої готовності жодні юридичні інститути не
допоможуть). З іншого боку – горезвісна система заборон і противаг, яка не
дозволяє одній гілці влади або одній партії підім'яти під себе всі решту.
Хороша
новина полягають в тому, що у нас в Америці ці механізми працюють (у чому у
мене були сумніви після останніх президентських виборів, але я радий, що вони
не підтвердилися). Погана новина полягає в тому, що країн, про які можна
сказати те ж саме, насправді зовсім небагато. Демократія взагалі, не зважаючи
на своє античне коріння – по суті нова і незвична для людства система (нагадаю,
що жінки отримали право голосу тільки в ХХ столітті, а колоніалізм і расову
дискримінацію почали згортати і зовсім після Другої Світової, причому не
відразу). Це жодного разу не природний стан – навпроти, природним чином люди,
як й інші примати, схильні організовуватися в банду зі всесильним батьком на чолі
й «шестірками», які підлабузнюються, внизу. Це така ж складна конструкція, як
нестійкий літак, який без бортового комп'ютера розіб'ється і який тому не можна
зібрати просто в гаражі з підрихтованих напилком деталей з тоталітарного
звалища.
Більшість
же країн, які формально вважаються демократичними, насправді є саме кустарно-гаражним
варіянтом. Зараз найнаочніший приклад – Туреччина, де Ердоган отримав завдяки
виборам (результатів яких не оспорює й опозиція) практично необмежену владу.
Перемігши з відносно скромним результатом, аналогічним першому путінському
(хоча Ердоган, на відміну від Путіна зразка 2000, далеко не новачок при владі),
новообраний «султан», швидше за все, і далі рушить по дорозі недофюрера, на тлі
економіки, яка перебуває у стагнації та стосунків, які погіршуються, із Заходом
роздуваючи шовіністичну істерію і обіцяючи повернути втрачену велич Османської імперії
(яка, до речі, була мало не єдиною країною, гідною оспорювати у Росії титул
головної Імперії Зла, – все-таки до правила, за яким монарх, який прийшов до
влади, повинен був страчувати всіх своїх братів, не додумалися навіть росіяни).
Росії, втім, краще особливо не радіти перемозі друга Реджепа – два ведмеді дуже
погано вживаються в одному барлогові, і вся історія російсько-турецьких воєн,
та і нинішні непрості стосунки в Сирії, тому підтвердження.
Але
справа не тільки в Туреччині. Ми бачимо батьківщину фашизму – Італію, де до
влади прийшов абсолютно огидливий ліво-правий альянс проросійських підстилок.
Ми бачимо Угорщину, де також благополучно переобралися націонал-шовіністи,
відомі не тільки своїми маревними вимогами до України (позбавити українських
угорців, навіть якщо вони складають лише 10% в регіоні, необхідності знати
українську мову – що насамперед ударило б по самим цим угорцям!), але й атаками
на незалежність судів і ЗМІ, з приводу чого Европарламент вже готує санкції.
Які, втім, навряд чи пройдуть через незгоду Польщі, яка має ті ж проблеми.
Франція, не зважаючи на півтора століття демократії, дивом уникнула вибору між
проросійськими повіями Ле Пен і Фійоном, та і Макрон, який переміг, опинився,
м'яко кажучи, слабкуватим.
Загалом,
майбутнє демократії представлялося світлим лише в 1990-х, коли здавалося, що
основні вороги свободи сходять з історичної сцени. Коли ж виявилось, що це не
так, з'ясувалося, що більшість не тільки на Сході, але і на Заході розуміють
демократію як вибір між лівою чумою і правою холерою. Або, якщо завгодно, між
імунодефіцитом мультікультуралізма та аутоімунною хворобою націонал-популізму (в
обох випадках – з ускладненням на зір у вигляді нездатності бачити далі за
власний ніс). У будь-якому випадку – діагноз невтішний і прогноз несприятливий.
Російською:
Росія – Абсолютне Зло, яке треба негайно
знищити.
Коментарі
Дописати коментар