Резидент.

… Ніколи барди і менестрелі не складатимуть од про нас, жоден пес не знатиме про справи наші. Така доля наша. У мороці творимо справи, і в мороці розчинимося як примари…

Росія – Абсолютне Зло, яке треба негайно знищити.

… Знову стукають колеса, подзвонює склянка в казенному підскляночнику, сопе сусід на верхній полиці. Скільки у мене їх було, цих сусідів, полиць, потягів. Сотні? Тисячі? У чому, в чому, а у відсутності вражень мою професію не звинуватиш. Намотаних мною кілометрів з лишком вистачить на десять життів. Та ні, брешу, більше ніж на десять. Одних біографій я зжив, одних паспортів змінив вже штук сорок. Хто я сьогодні? Павло Петрович Кавун, інженер, кинутий в прорив вовтузитися з недобросовісними суміжниками, що не поставили вчасно виріб № 27946Т/С.

Цікаво, що це за Т/С? А треба б знати! Здається, я почав дозволяти собі поблажки! Розніжився, почав ділити справи на складні й прості. Повірив у власну непогрішність. Тут потрібна особлива увага, а тут можна зневажити? Так? Значить, час замовляти ритуальне приладдя! З подібними настроями розвідники більше місяця не живуть. У навчальці за таку елементарну помилку мені б безжально і справедливо вкотили кіл!

Нумо ще раз, поки час є пригадати, повторити легенду до дрібниці, до гудзика на шкільному піджачку, який я зносив в п'ятому класі. До речі. Як звали мою вчительку дойчської мови? Наталія Володимирівна?

Добре, що частину легенди я здер з попередньої, міцно завченої, багато разів повтореної, закріпленою практикою. Іноді, в другорядних справах, це допускається.

Який колір очей у мого меншого? Коли він перехворів свинкою? Цікаво було б підрахувати, скільки у мене було дітей, якщо від першої курсантської біографії. Нумо пригадаймо, пошарпаємо пам'ять. Фахівець має пам'ятати все без знижок на термін давнини. Перший плюс ще два, плюс... ще один, плюс... Агов, та я вже трохи не тричі тато-герой. Якраз планку медалей на груди вивішувати і заслужену пенсію просити.

А насправді все набагато сумніше: дітей немає, хати немає. Батьки і родичі відібрані, та і сам я похований 15 років тому на міському цвинтарі. Присипаний землею і викреслений з життя, того нормального життя яким живуть мільйони тих, що не відають свого щастя, співвітчизників. Немає у мене нічого і не буде. Жінок мав, але лише на підтвердження канви легенди, а якщо за коханням, то з дозволу начальства і не довше чим на десять-п'ятнадцять ночей, а на шістнадцяту ніч, будь добрий, шукай нову. А вже якщо трапиться реалізувати природне призначення, то настане невідворотний аборт. Хоч на дев'ятому місяці. Розвідникові постійна жінка небезпечна, а вже діти й поготів. Нікуди йому їх подіти.

«Фахівець має бути чистий, як склянка алкоголіка після пиятики. Зубна щітка, пістолет і ампула з отрутою – ось все, що нам належить мати», – любив жартувати один з перших моїх наставників. Те, що неможливо понести на собі, має бути безжально відкинуте. Нести на собі родину складно, та й небезпечно, насамперед для родини. Розслабишся, скажеш щось не те на подружньому ложі або за обіднім столом – і будь ласка: вибухнув у будинку газ, або з'їхала під укіс автівка по дорозі на вікенд, або примикало якесь інше нещастя. Закон конспірації виключень не потребує. А професійна таємниця – категорія абсолютна.

Гаразд, тішитимемося тим, що за останні роки я народив і виховав, якщо вірити офіційним документам, середньої руки дитячий садок, та і в останньому паспорті у мене проставлено двох спадкоємців. Дуже я люблю своїх Петрика і Вовочку. Щоб їх біси взяли разом з неіснуючою матусею, що дозволила відправитися люблячому татусеві й чоловікові в таке погане відрядження в далекі східні краї. Інша б упоперек порогу лягла, а ця слова не сказала... Приїду – всіх випорю!

Станція. Вискочити, згідно з легендою, купити в буфеті дюжину пива, розпластати на столі ковбаску. Я – сім'янин, який трохи втомився від шлюбних оков і в той же час ще не встиг стомитися від відрядженої свободи. Мені добре, у мене легка дорожня ейфорія. Розповісти анекдот, найпершому посміятися, збити пробку з чергової пляшки об край столу. Обов'язково об стіл – це важливо! Дбайливо припасений консервний ніж не дуже вписується в теперішній мій образ. Пам'ятати, контролювати дрібниці.

Один мій колега проколовся на тому, що, збираючись збігати в кущі, запитав у приятелів туалетний папір замість того, щоб звично зім'яти випадкову газету. У нього були свої звички. Він був чистьоха. Приятелі дружно посміялися над його абсурдним проханням, а недруги зафіксували невідповідність поведінки. Решта було справою техніки. Зрештою той папірець коштував йому життя.

Розкрити ще пляшку, розповісти ще анекдот, не дуже інтелектуальний і не дуже смішний, що відповідає моєму теперішньому образу. Не відмітити здивовані швидкі погляди попутників. Запропонувати ще пляшку, приправити ще анекдотом. Розсміятися. Хлопнути сусіда по плечу. Мені добре, мені безтурботно.

Лягти б зараз, завернутися з головою в ковдру, відключитися, забути про все хоч би на день, хоч би на годину. Попутників – в шию. І пиво, осоружне, тепле, – в унітаз. Обов'язково – в унітаз!

Ще анекдотик на останок... Що, осоружно слухати? А вже як мені осоружно розповідати...

Прибуття на станцію призначення я сприйняв як позбавлення. Я втомився від потягового молодецького відпочинку більше, ніж від найважчої роботи. У місті все пішло-поїхало накатаною колією, не залишаючи зайвої хвилини на дозвільні роздуми.

Влаштуватися. Відстежити можливі «хвости». Перевірити ще й ще раз. Розрахувати варіанти відходу для себе, для тех-бригади. Запам'ятати, не записати, саме запам'ятати розклад руху всіх потягів, автобусів, літаків зі всіх (!) залізничних, авто – й аеровокзалів. Запис я можу залишити тільки один: з рухом транспорту у бік міста, де я проживаю згідно легенді. Решту тільки в пам'яті! Засікти час руху до кожного вокзалу на всіх видах міського транспорту й таксі, а також пішки і бігом з точністю до хвилини. Уявити місто. Я повинен знати, яка вулиця на яку виходить, з яким провулком з'єднується, де ремонтуються траси і перекритий рух. Я повинен відшукати прохідні двори і під'їзди в десяти-двадцяти ключових точках міста на випадок відриву від «хвоста». Я повинен орієнтуватися в місті краще за найуїдливішого городянина-старожила. Набагато краще. Я повинен знати те, чим цікавитися їм навіть в голову не прийде. Наприклад, куди виходять колодязі центрального каналізаційного колектору. Це важче буде, ніж сказати, скільки будинків стоїть на парному боці якого-небудь Стаєнного провулка. Одна ця топографічна перевірка здатна довести будь-яку нетямущу людину до межі нервового зриву.

Чи мислимо осилити таке навіть за місяць, навіть бригаді з шести чоловік, що працюють без перерви цілодобово. А я один, і часу у мене – тиждень. І головне – це далеко не найосновніша частина моїх службових обов'язків. Є ще забезпечення легенди-прикриття, напрацювання фактичного матеріалу для дублюючої легенди, яку, якщо мене почнуть бити по нирках, я, згнітивши серце, видам супротивникові, але він, супротивник, якщо фахівець, моїм розповідям без підтверджуючого матеріалу не повірить. Його-то, цей матеріал для майбутньої перевірки мені і належить підготувати. І ще мені треба відшукати і приготувати поштові скриньки і тайники. Досить? Або продовжувати? Знати б мені подробиці своєї майбутньої роботи, я б краще куди, де трохи легше, пішов – у космонавти або льотчики-випробувачі. Бачила б мене навчалка! Як же ж! Але треба пам'ятати, що вся ця вимотуюча метушня ще навіть не робота, а лише чорнові накидання до неї. Прелюдія. Сама робота – попереду. Заспокоює лише те, що левову її частину візьмуть на себе технарі. Моя справа – в порожній породі шахту рубати. Лаву колупати, вуглинку на-гора підіймати – їм…

В п'ятницю в 19.30 я сиджу в місцевому цирку, із захопленням спостерігаю за витівками дресированих мавп. Люблю я цирк. За що? Ні, не вгадали – за круглу арену, де добре видно глядачів, які сидять навпроти, за велику кількість народу і не дуже глибоку темноту. Я дивлюся цю вельми обридлу мені виставу вже втретє. Я регочу немов немовля, яке почуло голос годувальниці, захоплено б'ю долонею об долоню і навіть об коліно ближнього сусіда. Але взагалі-то дивлюся не на мавп, хай хоч передихнуть всі разом, а на протилежні ряди крісел. Рівно через сімнадцять хвилин після початку вистави по третьому проходу вниз повинна пройти відома мені людина. Пройде вона – контакт відбувся, механізм дії запущений, мости спалені. Ні – операція заморожується.

- Ну це ж треба. Ну ця з бантом... ну дає... – захлинаючись, кричу я, розбризкуючи по ближніх рядах слину, неабияк присмачену дешевим алкоголем. Час – шістнадцять з половиною хвилин.

Я заливаюся щасливим сміхом, одночасно насторожено завмираючи всередині.

Сімнадцять тридцять, сорок, п'ятдесят. Йде! Слава богу! П'ятдесят секунд запізнення я в звіті відзначу – щадити не буду, хай його потім начальство і в хвіст, і в гриву за допущену не пунктуальність. У нашій справі п'ятдесят секунд – чималий термін. За нього можна й інфаркт виклопотати, і кулю в лоба. Нехлюйствують!...

Я побоююся відсутності небезпеки! Ідіотський парадокс? Ні, швидше неписане правило, підтверджене сумним досвідом попередніх поколінь розвідників. За тихим життям нерідко ховалися найграндіозніші провали. Напевно, в цьому є своя логіка. Коли тебе починають пасти серйозно, за тобою не ходять дрібні шпики, це вже без потреби. І, радіючи тому, що життя раптом так полегшало, ти не здогадуєшся, що тебе просто почали захищати і опікати всемогутні, але ворожі тобі сили. Не можуть вони допустити, щоб їхня контргра зірвалася через випадкову зустріч опікуваного резидента з вуличним грабіжником або квартирним злодієм, що заліз у кватирку. Й утворюється благополучний вакуум, який страшніше за гуркіт бою. Не вірю я в тишу!...

Потрібен негайний чин:

«…вражою злою кров'ю. Волю окропіте»

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.com/2019/07/blog-post_18.html