Відсутність пам'яті – небезпечно для життя
Від
редакції
Спочатку
ми редакцією планували до публікації велику статтю про Голодомор. Наші постійні
читачі в курсі того, що ми регулярно піднімаємо цю тему, і не тільки по
пам'ятних датах. Внизу цього тексту буде посилання на збірку з коротких
історій, які належать нашим читачам. Вони писали те, що дізналися від своїх
родичів…
Росія
– Абсолютне Зло, яке треба негайно знищити.
*
Ми
ж залишимо тут одну репліку, яку вдалося підслуховувати не важливо де. Головне –
суть, але перш ніж ви її прочитаєте, хочу нагадати про те, що редакція ЛО
(Лінії Оборони) – агностики, хоч і поважаємо вибір тих, кому потрібна віра в
щось, окрім себе і здорового глузду. Ось цей короткий діалог.
«-
а чому ти вважаєш, що Бог до України ближчий, ніж до решти?
-
Дивне питання. Ти ж був на Майдані. Сам все бачив, як воно в кінці було.
-
Так, але все таки.
-
Ти бачив це влітку 14-го року. Невже тебе треба переконувати в тому, що він був
зовсім поруч?
-
Добре. А де він був, коли трапився Голодомор?
-
Поруч був. Дуже близько.
-
І стільки смертей?
-
Так. Тоді ми зібралися піти геть від України.
-
І тоді він нас покарав?
-
Ні, він дав нам сили вижити і зберегти в собі Україну. А він – завжди поруч з
нею. Дуже близько. Ближче, ніж до решти».
Такий
ось діалог і його остання репліка. А насправді, міркувати про цю трагедію
раціонально – немає сенсу, оскільки само подія була далека за гранню
раціональності. Тому ми вирішили підняти з архіву статтю, в якій викладена
історія нашої читачки, яка побажала залишитися невідомою. Тільки що я її
прочитав ще раз і загалом, в ній є відповіді на всі питання, які можуть
виникнути цього дня. Багато колег її вже читали, але сьогодні – прочитайте ще
раз. Без поспіху.
НИНА
- Ну чё,
хАхлы, пАказывай, где хлеб от нАродной власти спрятали? – шагнул в хату
костлявый красноармеец. – Все твои? – кивнул на детей, притихших на
лавке. – Муж где?
Женщина
угодливо зачастила: Мої, мої діточки: Боря, Колюнчик, Людмилка та
Ніна. А чоловік до голови в колгосп пішов, жито занести. Він працює
там. Все зробив, що стребували. Коня здав. І корову.
- САзнАтельный,
знАчит. – хохотнул Костлявый. Что ж, пАсмотрим.
Бледнолицые,
хмурые солдаты искали тщательно. Простучали пол и стены мазанки. Истыкали землю
во дворе. Перековыряли сено в сарае. Зерна не нашли. Забрали из печи глечик с
кашей, со стен рушники, с хозяйки – намисто. Злые от того, что обыск закончился
столь небольшой поживой, продразверзтчики вышли за порог. Молчавшие до этого
дети дружно заревели…
1948 р.
- От це так
доню, забрали ВСЕ, до зернинки. Ніякої їжі не залишили, навіть глечик з кашею,
яку діти не встигли доїсти, відібрали. Добре, що чоловіка не було вдома.
Двох його братів схопили та відправили на Соловки за непокору. Лише
Андрій повернувся через декілька років та невдовзі і помер від хвороб.
А увечері того ж дня прийшов до нас мій дядько Дмитро. Він у колгоспі
поваром працював. Сказав, що зможе забрати собі до хати одну дитину, що лише
одну дитину вони з жінкою, тіткою Параскою, зможуть прогодувати та вберегти від
голоду. Так і сказав: «Одну дитину від голоду врятуємо». Забрав старшу,
Людмилку, щоб могла поритися по господарству.
- Мамо! А
чому солдати так зробили?!
- Тому, що ми
для них не люди, а хохли. Завжди були и є лише хохлами. Тільки ти, Ніно,
нікому не кажи, що я тобі розповіла, бо батьку нашого заарештують.
1952 р.
- Доню, чому
ти так начепурилася?
- У нас
комсомольское собрание по подготовке концерта в честь Дня рождения товарища
Сталина!
- Доню,
навіщо тобі ці комсомалята, від них же нічого доброго немає!
- Мамо, что
вы такое говорите! Комсомольцы столько для страны делают под руководством
коммунистической партии и товарища Сталина! А после концерта всему
комсомольскому активу вручат путевки в Москву. Наконец–то я посмотрю Красную
Площадь и Мавзолей!
- Нино,
доню. В кого ж ти така завзята активістка вдалася? Навіщо тобі ці москалі
здалися?! Ми ж всі для них лише хохли, зрозумій, лише хохли!!!
2015 р.
Доглянута,
добре одягнена немолода жінка із сумом
дивиться мені в очі і продовжує.
Ось
така я була артистка-активістка. Все життя. Й у школі, і в інституті, і на
заводі. Адже і ось, що дивно. Мені ж батьки ВСІ розповідали: як приїхав в село
загін продрозкладки з Ленінграда, як вони багнетами двір покололи, як ВСЕ
забрали, навіть недоїдену кашу, і як, йдучи, обернулися на дитячий плач. Представляєте, всі вийшли. А один з них вже стояв у відкритих дверях,
але обернувся. І раптом сказав: «А на чому це вони у тебе сидять? Покажи, що
там?». Підійшов до лавки, плачучих дітей зігнав. На лавці було покривало
вишите. Він покривало зірвав, а там мама насипала зерно невеликим шаром, щоб
непомітно. Хлопець цей радісно так
закричав своїм: «Знайшов!». Мама тут же свідомість втратила – останній хліб
забрали.
ВСЕ
мені батьки розповідали, але я якось не сприймала серйозно, немов відключився
розум. Хоча сама добре пам'ятаю голод 1947. Як ми ховрахів ловили для їжі. Але
все одно, так мені подобався Сталін, комсомол, КПРС, СРСР. Мріяла в Москві
вчитися і жити. У мене це не вийшло, з чоловіком в Запоріжжі залишилися, а ось
син московський інститут закінчив, одружувався
і живе зараз там.
Як
наш пам'ятник жертвам Голодомору відкрили, щороку сюди ходжу на День Пам'яті. А
іноді і просто приходжу з дачі квіти покласти.
Ні
з ким я про свою сім'ю не говорила всі ці роки, тільки синові розповіла. Але
чотири роки тому зустрівся мені на
прогулянці колишній директор нашого заводу. Він на пенсії давно, як і я. Ми
сусіди по заводському будинку, знаємо один-одного багато років. Завжди добре
спілкувалися, розмовляли. Тут я йому і скажи, що так мовляв і так, була у
пам'ятника Жертв Голодомору, що багато моїх рідних померло тоді з голоду, і
немає спокою на серці через це. А директор холодно мені відповідає: «Все
правильно партія зробила. Індустріалізація. Малими жертвами сплачені великі
досягнення. Наша сім'я теж голод пережила, але ніхто не помер, батько нас в Приморськ
вивіз. Риба врятувала». Я так
розгубилася, що і не знайшла, як відповісти. Промовчала. Прийшла додому,
поплакала і подзвонила синові на скайп. Передала йому наш з директором розмова,
фразу цю: «…малимі жертвами сплачені великі досягнення». Говорю синові: «Правильно директор мій
сказав. Країні потрібні були гроші на індустріалізацію. Де їх узяти? Тільки
хліб продати за кордон».
Син
мовчав довго. Потім подивився на мене пильно і поволі промовив: «А тобі, мама,
легше стало від того, що через індустріалізацію
країни ти НІ-КО-ЛИ не зможеш обійняти ані Борю, ані Колю, ані Ніну? Що
зі всіх сестер і братів у тебе залишилася тільки Люся? Тобі від цього ЛЕГШЕ?».
І
ось тільки після цієї розмови з сином у мене немов пелена з очей впала. На
старості років. ЩО Ж ЦЕ ТАКЕ З МОЇМ НАРОДОМ ЗРОБИЛИ! ЗА ЩО???
З
директором ми більше не спілкуємося, якщо бачу його на вулиці, то вдаю, що не помітила.
Згидився він мені. Я просто зненавиділа всіх цих комуністів, симоненків всяких.
Вступила в партію «Свобода». Ходила на антикомуністичні мітинги. На нашому
запорізькому Майдані була. Зараз АТО допомагаю.
У
Голодомор з чотирьох дітей вижила тільки Люся. Дядько Дмитро виконав свою
обіцянку і врятував з голоду одну дитину.
Я
народилася в 1935 році. Мама назвала
мене Ніною, як померлу в два роки сестру. Кілька разів питала маму, чому вона
назвала мене ім'ям покійною, мені не подобалося це. А мама завжди
відмахувалася: «Ім’я мені подобається. Подобається ім’я».
Як
і обіцяв ось посилання на збірку
«Голодомор», складену з розповідей наших читачів і опублікований рік
тому.
Джерело
російською:
Росія – Абсолютне Зло, яке треба негайно
знищено.
Смерть російськім окупантам, їхнім
запроданцям та посіпакам. Слава Нації!
Коментарі
Дописати коментар