«Воювати не можна капітулювати» – міркування військового злочинця Ігоря Стрєлкова (Гіркіна)

Тема війни на Донбасі знову звучить «з кожної праски», геть затьмаривши і «сакральну Сирію» (про яку взагалі «ані гу-гу»), й усі інші зовнішньополітичні питання. У чому причина? Вважаю, в тому, що опісля семи (!) років після початку Русской Вєсни та її зради Кремлем перед властями Московії вже майже невідворотно замаячив вибір коми у формулюванні: «воювати не можна капітулювати»…

Росія є Абсолютним Злом, яке треба негайно знищити.

Moscovia delenda est!!!

*

Сім років в Кремлі всіма силами уникали такого рішення, у результаті повністю віддавши ініціативу «поважаним українським партнерам Путіна», але –  саме тому – рішення незабаром все ж таки доведеться ухвалювати: «партнери», отримавши стусан з боку «поважаних американських друзів» (того ж Путіна), підготувалися до наступу на Донбас і ось–ось можуть його почати.

Військова ситуація в ДНР, у загальних рисах, виглядає таким чином: Україна зосередила в безпосередній близькості від лінії зіткнення приблизно 70 тисяч «багнетів», сильне угрупування зібране на Кримському напрямі на північ від Перекопу. Ще до 100 тисяч чоловік залучено в забезпеченні вірогідної військової операції в тилових і допоміжних підрозділах. Додатково – з розрахунку на можливість підтримки республік Донбасу з боку ЗС Московії – у терміновому порядку готуються мобілізаційні заходи, які (за заявами українських ЗМІ) зможуть «поставити під рушницю» близько мільйона чоловік. Ця цифра, звичайно – абсолютна фантастика (ані зібрати, ані організувати подібну масу Україна не зуміє), але 200–300 тисяч поповнення, теоретично, київські власті можуть відмобілізувати відносно швидко. У будь–якому випадку в лютому–березні вже проведена мобілізація всіх боєздатних резервістів – т.з. «Добровольчий український корпус» (ДУК), укомплектований виключно українськими нацистами.

Стосовно техніки «збройні сили» мають в своєму розпорядженні приблизно дві тисячі різної бронетехніки (танки, БМП, БТР), приблизно півтисячею одиниць важкої артилерії, близько 250 різних реактивних установок залпового вогню, кількома десятками зенітно–ракетних комплексів і 40–50 справними бойовими літаками і гелікоптерами. У квапному порядку проводиться наладка устаткування і навчання персоналу для вже отриманих і очікуваних незабаром кількох десятків турецьких БПЛА. Починаючи з січня і в лютому–березні перекидання військ і техніки до лінії фронту проводилося в масовому порядку, а «асортимент» цієї техніки ніяк не відповідав повсякденним потребам «окопної напів–війни». Під Донецьком і Маріуполем були розгорнені повнокровні артилерійські частини і з'єднання, що мають в своєму розпорядженні значну кількість важких далекобійних гарматних систем, таких як 152–мм САУ «Акація» і «Мста», 150–мм РСЗВ «Ураган» і 300–мм РСЗВ «Смерч».

Протистояти всій цій масі військ і техніки т.з. «корпуси народної міліції» ЛДНР не в змозі навіть відносно недовгий час: навіть «обліковий» склад «корпусів» не перевищує 30 тисяч чоловік, а з урахуванням його реальної укомплектованості особовим складом можна говорити про те, що в строю не більше 20 тисяч чоловік, причому найменше укомплектовані саме бойові підрозділи, які утримують лінію фронту. У останніх (особливо – у піхотних підрозділах) некомплект в 40–50% є «майже нормою», а середній вік самих фронтовиків коливається в діапазоні 35–45 років із значною часткою «тих, кому за 50». Тривале «ублюдочне перемир'я» (при якому військовослужбовцям роками було заборонено відповідати на обстріл і провокації супротивника) привело до того, що значна частина бійців повністю демотивована або виснажена, а частина – просто не навчені, оскільки в «корпуси» потрапили вже після активних бойових дій 2014–2015 років, і їхнє навчання або було формальним, або його не було взагалі. Ще гірше ситуація з бойовим злагодженням: тривала заборона на вогняне придушення супротивника і часта зміна командирів привели до повної втрати досвіду оперативної вогняної підтримки передових підрозділів своєю артилерією і здатності організувати бойову взаємодію всіх родів військ у цілому. Та і стан техніки практично всіх десяти бригад, що входять в корпуси і частин корпусного підпорядкування, – гнітюче. За повідомленнями з місць, повністю «мертві» третина всіх наявних танків, бронемашин і гармат, ще одна третина потребує ремонту для приведення в боєздатний стан, і лише третина – відносно боєготова. Гірше за всю справи йдуть, як завжди, із засобами зв'язку та управління.

Від початку недостатня (для прикриття кількох сотень кілометрів фронту) кількість фронтових з'єднань, посилена величезним некомплектом, привела до того, що фронт «корпусів» зараз є розрідженим ланцюжком укріплених постів, займаних «гарнізонами» в 4–6 бійців, які мають мізерні тактичні резерви в кілька десятків бійців в безпосередній близькості від фронту. На низці напрямів між такими постами немає ані вогняного, ані навіть зорового зв'язку, а стан встановлених колись мінних полів дозволяє ДРГ супротивника гуляти в корпусний тил майже скрізь, де їм заманеться. Простіше кажучи: на відстанях, де (за військовою наукою) повинен був би оборонятися посилений батальйон – фронт тримає слабка рота, а то і взвод. Оперативні резерви «корпусів» (танкові полки в кожному плюс резервні мотострілецькі підрозділи) також украй недостатні для наявного фронту. На закриття одного–двох локальних проривів їх має вистачити, але при широкомасштабній атаці на значних ділянках фронту (яка, якраз, уявляється вірогідною) ними неможливо буде «заткнути всі дірки».

З урахуванням того, що супротивник, напевно, почне атаки відразу в десятці або більш місць, створивши на напрямах всіх ударів п’яти–семи–кратну перевагу в силах і перед наступом здійснить потужну артпідготовку по заздалегідь пристріляним точкам (а ще закинувши в тил диверсійно–розвідувальні групи, які напередодні наступу «осідлають» і замінують найбільш важливі дороги) – я прогнозую прориви фронту в перші 1–2 години від початку наступу. У випадку, якщо бійцям «корпусів» доведеться битися строго самостійно, вже до кінця першої доби боїв система управління «корпусами» буде повністю зруйнована, а самі бої приймуть характер «осередкового опору» там, де бійці і молодші командири зуміють його організувати. Подальший хід бойових дій залежить тільки й виключно від готовності і здатності ЗС Московії надати великомасштабну допомогу шляхом прямого введення в бій частин і з'єднань російських збройних сил. Інакше (якщо прямого військового втручання Московії не буде), повний розгром «корпусів» я прогнозую до кінця другої або третьої доби, а повне придушення опору з виходом ЗСУ до кордонів з Московією на більшій її протяжності – до кінця першого тижня активних бойових дій. У своїх розрахунках я виходжу з того, що ЗСУ володіють абсолютною ініціативою у виборі місця і часу початку наступу, а «корпуси», відповідно, пасивно чекають – «де їх битимуть». Крім того, мобілізація в ДНР і ЛНР заздалегідь не проводиться, та вона і неможлива внаслідок повної відсутності підготовки до неї протягом багатьох років. Збір же ополчення, при рішучих діях супротивника, буде зірваний через нестачу часу, але навіть якщо добровольців вдасться зібрати в достатній кількості – їх ще треба організувати, озброїти, забезпечити командуванням і ввести в бій. А на все це часу супротивник, ймовірно, не дасть.

Спробую (поставивши себе на місце супротивника і з урахуванням досвіду ведення бойових дій проти нього в 2014–му році) спрогнозувати: як може розвиватися наступ ЗСУ на Донбасі.

Вважаю, що – оскільки повномасштабний наступ викликаний виключно метою реалізації політичної стратегії, створеної за океаном – київськими властями перед ЗСУ може бути поставлено два взаємозв'язані завдання:

– зробити «розвідку боєм» з розрахунку на реакцію ЗС Московії. У випадку, якщо така реакція відбудеться в широкому масштабі – захопити стратегічно і політично важливі позиції поблизу існуючої лінії фронту і зосередитися на їхньому закріпленні і подальшому утриманні «від оборони»;

– у випадку, якщо Москва не надасть ЛДНР прямої військової підтримки або надасть її в незначних кількостях (або несвоєчасно) – розвинути первинні тактичні успіхи в стратегічний наступ з рішучими цілями: виходом до кордону з Московією на всьому його протязі, блокуванням і «зачисткою» всієї території, включаючи найбільшу міську агломерацію – Донецьк, Горлівку, Луганськ та інші.

Варіант 1: «Обмежена атака». Передбачається, що ЗС Московії активно включаться в бойові дії вже в перший години після початку наступу шляхом введення через кордон військових з'єднань і завдання ракетних (насамперед) і авіаційних ударів по наступаючих частинах ЗСУ, штабах, позиціях артилерії і вузлах зв'язку. В цьому випадку:

– стосовно політичної ситуації: Київ починає волати на весь світ про «російську військову агресію», закликаючи (у чому буде неодмінно почутий ЗДА та їхніми союзниками) до введення проти Московії економічних і політичних санкцій, що калічать;

– стосовно військової ситуації: після первинного прориву фронту, ЗСУ постараються прорватися до Донецька і Горлівки, закріпивши за собою частину їхньої міської забудови, і перейдуть до оборони («пропонуючи» російським військам і «корпусам» згодом вести важкі наступальні бої в міських умовах, руйнуючи власну інфраструктуру й отримають звинуваченням в «геноциді мирного населення»). На південному напрямі – захопити низку важливих тактичних висот і позицій в районі Комінтернове (можливо – до Новоазовська включно), Докучаєвська (включаючи саме місто) й у напрямі Успенки (найближчого прикордонного транспортного вузла, який зв'язує ДНР з Московією). На північ від Горлівки вірогідний прорив на Дебальцеве і захоплення частини або цілком цього важливого транспортного вузла. На фронті ЛНР вірогідні спроби знищити опорні пункти захисників в районі Жолобка (що давно сидить у них кісткою в горлі), а при швидкому успіху – прорив в агломерацію Стаханов-Алчевськ. Штурм Луганська з півночі представляється мені (на цьому етапі) маловірогідним;

– допоміжні бойові дії: удари по комунікаціях силами артилерії, БПЛА і ДРГ – із завданням зіпсувати/паралізувати підтримку і живлення фронту з тилу, не допустити швидкого введення в бій резервів і перекидання російських військ, створити паніку і хаос серед населення (що дозволить загатити дороги масою біженців, не дозволяючи маневрувати по ним військам «корпусів» і ЗС Московії).

В результаті реалізації цього плану українські війська розраховують прийняти основну битву (якщо Москва зважиться на неї) в основному на заздалегідь підготовлених і обладнаних протягом багатьох років укріплених позиціях, поліпшивши своє становище в перші 1-3 дні операції. Далі можливі варіанти дій у вигляді «повернення до мінського діалогу з позиції переможця» або «продовження позиційної війни на виснаження» в очікуванні, коли шквал санкцій приведе до економічного колапсу Московії і (далі) до політичного колапсу її влади.

Варіант 2. У випадку, якщо українське командування переконається в неготовності ЗС Московії до повномасштабної підтримки ЛДНР – наступ перших годин буде (після короткого передиху на оцінку ситуації) продовжено на всю глибину, як вказано вище.

– стосовно військової ситуації (вона виходить на перше місце): добиваючи (або блокуючи неподоланий) опір в прифронтовій смузі і користуючись майже повною відсутністю у «корпусів» оперативних і стратегічних резервів – рухомими групами зробити марш до кордону з розгортанням нової лінії оборони безпосередньо уздовж нього, починаючи з Ново-Азовську і далі на північ, з обхватом Донецька з півдня (удар в район Сніжне – Червоний Промінь – Торез, із захопленням вказаних населених пунктів) і з півночі (через Дебальцеве знову ж таки на Сніжне – Червоний Промінь – Торез). Одночасно, обійшовши з півдня агломерацію Стаханов-Алчевськ (де велика вірогідність створення вузла організованого опору) – розгорнути наступ на Луганськ по автотрасі вподовж Сєвєрського Дінця (з півночі) і від Дебальцевого (з півдня). Після завершення операції по виходу до кордону в місцях всіх основних прикордонних переходів – розгром резервів «корпусів», що ще залишилися, і стягання кільця навколо непідконтрольних міських центрів з їхньою подальшою поетапною зачисткою;

– стосовно політичної ситуації: обґрунтування перед «міжнародним співтовариством» факту «відновлення українського суверенітету над окупованими територіями», збір доказів «військової агресії Московії проти України» і негайний перехід ЗМІ до підготовки подальшої військової ескалації на кримському напрямі.

Таким чином, будь-який з вказаних варіантів є програшним для Російської Федерації.

У першому варіанті – вона, нічого не виграючи, отримує: прямий і безпосередній вступ до війни без перспектив її швидкого припинення, яка зажадає значних матеріальних і людських ресурсів, а також різке погіршення економічного стану (в результаті війни і шквалу санкцій, що «калічать»), вслід за яким настане соціальний колапс і політична нестабільність.

У другому – здача Донбасу нічого не дає стосовно політичного врегулювання, переводячи конфлікт до наступної – «кримської» стадії. А моральний збиток від військової поразки ЛДНР (як міжнародний, так і всередині Московії) буде величезним, і його ніяк не вдасться приховати, що приведе до подальшого падіння авторитету влади (і особисто Путіна) у ще лояльного до неї населення. При цьому Московія неминуче (навіть якщо спробує закрити кордон) отримає кілька сотень тисяч озлоблених біженців (до речі, саме біженці з Кнінської Країни, з Боснії і Косово свого часу стали ударною силою безладів, що привели до скидання ненависного їм «зрадника» Мілошевича).

Таким чином, Москва (як ваш покірний слуга і попереджав всі ці роки, починаючи з осені 2014-го) поставлена в становище цугцвангу: «хороших ходів» у неї більше немає (всі були бездарно «спущені в унітаз» в 2014-2015, частково – у 2016 роках, ради втілення мертвонародженої ідеї «заспокоєння України за рахунок Донбасу в обмін на Крим на московських умовах» і/або не менш ідіотською, з погляду практичної реалізації, ідеї приведення до влади в Києві «проросійських політичних сил»).

Реалізації сумного фіналу запобігти вже не можна «від слова ніяк», але ще можна відтягнути на невизначений термін. Що, на мій погляд, Москва і намагається зробити, активно «демонструючи м'язи» масовими і показовими перекиданнями військ і техніки до українського кордону як у Ростовській області, так і в Криму. Безліч ешелонів з військовою технікою, цілими днями і без всякого маскування, йдуть через всі залізничні вузли. Одночасно в російських ЗМІ зазвучали неприкриті погрози навколополітичних базік (типу Прілєпіна) і депутатів (Жіріновскій і Ко), що спеціалізуються на епатажній псевдопатріотичній брехні, що «якщо Україна піде в наступ, то закінчиться він на Дніпрі». Найімовірніше, і перекидання військ, і публічні погрози робляться з тією лише метою, щоб недавні «поважані київські партнери» налякалися й в останню мить «знову сіли за стіл переговорів», відклавши свій наступ на невизначений термін. Проте не враховується «ма-а-аленький нюанс»: «київські партнери» в своїх діях абсолютно сковані – вони підкоряються тим, хто привів їх до влади, хто всі сім років фінансував їхній особистий добробут і виживання «їхньої України» – хай як жебрака, але «держави». І якщо з Вашингтона дана чітка команда – її виконуватимуть. Навіть якщо виконання самогубне для «держави Україна» (врешті-решт, що для Зеленського Україна? – Всього лише «країна, де можна робити бабки», на яких можна буде провести залишок життя в комфортніших регіонах планети). А без команди вони і самі не наступатимуть аж до моменту, поки існує загроза російського удару у відповідь. Якщо ж такої чіткої команди немає і в наявності взаємний блеф – то тоді є шанс на тимчасову часткову «деескалацію»... до нового неминучого загострення в майбутньому.

У будь-якому випадку, «скільки мотузочку ні витися – все кінець буде». Кремлю доведеться, рано чи пізно, вирішувати питання, що стоїть ребром: чи брати перемогу у війні на Донбасі, завдавши т.з. «Україні» рішучу поразку розгром зокрема за межами Донбасу (не зважаючи на всі негативні всередині- й зовнішньополітичні, економічні і соціальні наслідки, що зростають в арифметичній прогресії з кожним упущеним роком) – із створенням Новороссіі й позбавленням будь-яких майбутніх київських властей самої можливості коли-небудь воювати з Московією, або – повна капітуляція з прологом до майбутньої капітуляції в Криму. «Або – або». І саме тому, що будь-яке рішення є остаточним і вимагає величезної особистої відповідальності, я вважаю, що події знову будуть Кремлем (і особисто Путіним) пущені на самоплив. І тому не знаю, де у фразі «воювати не можна капітулювати» буде поставлена кома – ані зараз, ані в майбутньому.

Особисто моя позиція: «віддавати на поживу поважаним партнерам» республіки Донбасу не можна у жодному випадку. Це буде необоротне рішення, результатом якого стане подальша деградація Московії і величезний збиток для русского народу. А також прискорення катастрофи держави Московія. Тому, як би я не був негативно настроєний по відношенню до «кремлівських гномів» (як я їх публічно називаю), військову підтримку ЛДНР з їхнього боку міг би тільки вітати... З жалем, що мені в цій підтримці місця гарантовано не знайдеться. Ceterum censeo Moscovia esse delendam.

Джерело російською:

https://www.apn.ru/index.php?newsid=39557

Росія є Абсолютним Злом, яке треба негайно знищити.

Moscovia delenda est!!!

Смерть російськім окупантам, їхнім запроданцям та посіпакам. Слава Нації!