А. Височенко: «Донецькі зустрічі»

Уривок із книги: А. ВИСОЧЕНКО «C.C.C.P. Без МАСКИ», – 1952 накладом і друком НОВОГО ШЛЯХУ Вінніпеґ, Канада
Василь Федорів: До століття більшовицького заколоту у Петербурзі варто перечитати спогади А. Височенко про те, що приніс більшовизм українському народові.

Після відповідного кивка з Кремля, на совєтську пресу напала чергова пошесть. Почалася відома ізотоманія. Шпальти газет зарясніли портретами нового висування в сталінські знаменитості. Йому присвячували довжелезні передові, підвали, нариси й просто інформації. Надоперативні "інженери людських душ", виконуючи першорядне завдання епохи, стали навперейми випускати брошури, нотатки, сценарії. Окремі з них голосномовно проголошували, що вже впродовж (найближчих двох‑трьох тижнів виготують справжні "маґнітогорськи" (себто, архітвори) реалістичної пролетарської літератури.

Але люди ніяк не могли усвідомити собі, в чому ж власне полягає виробничо-технічний сенс ізотовщини. Зокрема робітництво не розуміло, звідки на нього нова напасть взялася? — Щодня розцінки неймовірно знижувались, а виробничі норми підвищувались.

Чому так сталося, я особисто зрозумів лише згодом, побувавши там, де жив і працював Микита Ізотов.

На шахті "Кочегарка" (Горлівка, Донбас) його виробничі успіхи з'ясовували дуже просто:

— Сила велика з Микити пре. Кулаком коня може вбити, — розповідав старий шахтар.

Таких же фізичних якостей були і його помічники.

— Хлопці молоді, здорові, лава їм попалась добра, тому то й вугілля нагору кілька днів подавали більше, ніж інші.

Начальник же шахти, Юхман, крім того, що Ізотов одним духом випиває літру горілки, нічого істотнішого про свого вихованця розповісти не міг.

Вперше леґендарного героя побачив я в місті Сталіно, на донецькому з'їзді совєтів. Зустріч була оригінальна.

Хоч доповідач ще не покінчив з міжнародньою частиною, але заля засідань встигла вже помітно спорожніти. Більшість депутатів зібралась біля буфету. Там, підпираючи колону, стояв Микита Ізотов, розважаючи засмутнілих від численних промов обранців народу. Широко розкритим ротом він на ходу ловив тістечка, що їх кидали з усіх боків.

Наступного дня я зустрів Ізотова на сходах облвиконкону. Він привітав мене в досить дивний спосіб: до відмови зморщив чоло й відразу розпружив його. Від того кашкет, без допомоги руки, подався взад і вперед. Запропонував зробити таке й мені, але я тільки безпорадно розвів руками.

Варто згадати й про такий вчинок Ізотова. За його головування в Донецькому товаристві "За оволодіння технікою" з Москви надіслали легковий автомобіль, телеграфно адресований: "Сталіно, ЗОТ'у". Хоч телеграма ні в кого не викликала сумнівів щодо справжнього господаря машини, але шановний, голова товариства несподівано витлумачив її зовсім інакше:

— Якому там в біса ЗОТ'у, — сказав він, — то телеграф знову наплутав. Треба читати "Сталіно, Ізотову", — із цими словами забрав автомобіль собі.

Слідом за Ізотовим Кремль породив Стаханова. Цього разу Москва підготувалася значно краще. Майже одночасно з ударами вибійного молотка ірмінського шахтаря, в редакціях всіх газет з'явилися не тільки нариси, вірші, а й теоретично обґрунтовані статті про новий всенародній рух. Стахановські рекорди почали вибухати скрізь: в машинобудуванні, текстильній промисловості, взуттєвій, в червоній армії. Навіть перукарі, замість кожного разу міняти, стали всіх своїх клієнтів голити одним квачком, наочно демонструвати, що виробничим можливостям нема ніяких меж.

Мені знову випала нагода мати оправу з першоджерелами. Дістав завдання, як перед тим Ізотова, відвідати офіційних основоположників стахановщини.

В шахтарському виселку Центральна-Ірміло швидко збудували гарний одноповерховий будиночок на дві квартири. В дворі розплянували два городи, два садки. Тут, наче на виставці для комплексного показування численним відвідувачам, екскурсантам та туристам, оселили разом двох стовпів нової ери промисловости — Олексія Стаханова та Мирона Дюканова.

* * *

...Висока, худорлява людина поводилась дуже неприродно. Вона швидко, без всякої потреби сновигала по кімнаті, безпереривно пригладжувала рукою своє рудувате волосся. В розмову намагалася не вступати. Замість того, не вгаваючи, накручувала патефона, ставила пластинки, що лежали на столі, на канапі й просто на підлозі. Кожне запитання намагалася або не чути, або відповісти незрозумілим нахилом голови чи односкладовим звуком. По всьому було видно, що людина не зжилася ще зі своїм становищем, не знає, як їй належить тримати себе. Це був Олексій Стаханов у перших днях своєї раптової непомірної слави.

Вибравши момент, рішуче звертаюся до нього: — Олексіє Григоровичу, розкажіть тепер, як ви всю науку, всі надбання й передбачення інженерів перекинули догори дном ?

Стаханов скоро закліпав очима, ніяково усміхнувся, розвів руками:

— До ладу розповісти не зумію. Про це краще спитайте в товариша Петрова — парторга нашої шахти. Може вам чаю налити?

Щоб марно не витрачати час, на цьому вриваю розмову й припрошую Стаханова власноручно розписатися на чистому аркушику мого записника. Цей підпис мав з'явитися під статтею, що її я мусів написати від імени цього нового "надшахтаря".

Без п'яти хвилин академік, майже з острахом бере від мене записника й автоматичну ручку. Від напруги зморщується чоло, а ціле обличчя й шию хоч рушником витирай — так вони запітніли.

Мій співбесідник неприродно твердо тисне на перо й старанно, по дитячому виводить своє прізвище. Але всі його зусилля не дали бажаних наслідків. На клаптику паперу стояла слово "Стакенов". Довелося за цю ж працю братися вдруге. Тепер на новому аркушику вийшло трохи краще "Стаканов".

— Ну, вам стакани (склянки) недарма в руку лізуть; сьогодні десь забенкетуєте, — намагаюся підбадьорити невдаху.

Стаханов блиснув на мене очима і розписався нарешті, як слід.

* * *

...До Дюканова попали саме на обід. Творець передової науки в світі (так згодом про перших стахановців говорив Сталін) сидів за столом у самій білизні. Не одягнувшись, порадив "бути, як дома" і нам, за що ми чемно подякували. Дюканов теж спочатку намагався нас швидше відпровадити до Петрова, але потім став балакучішим.

— Розумієте, злість бере. Стільки доклав праці на підготовку цього рекорду, а тут, раптом, запропонували, щоб його поставив обов'язково безпартійний робітник. Мені дали змогу відзначитися тільки на другий день. Але вершки, палець-об-палець не стукнувши, зняв таки Стаханов.

Кремезний, чорнявий, невеличкого зросту чоловік мав усі підстави висловлювати невдоволення. Саме багату на першорядне вугілля, з зручними шарами дільницю, де він був парторгом, московські інженери, керівники наркомату, главку, тресту й шахти обрали місцем народження нового всенароднього руху. Разом з ними Дюканов у глибокій таємниці опрацьовував ,. різні деталі майбутнього перевороту в науці й техніці. Він уже уявляв, як одного разу ударом свого відбійного молотка здобуде всесвітню славу, нанівець зведе досягнення живих і мертвих представників технічної думки цілої земної кулі.

Та лаври несподівано дістались Стаханову, Дюканову довелося користуватися тільки опалим листям від них.

— Багато ще в нас неправди! — на останок поскаржився господар квартири, підсмикуючи звислі підштаники.

* * *

..Під час одного з засідань вседонецького зльоту стахановців оголосили:

— Слово має знатний шахтар, орденоносець Рябошапка.

В залі знялася справжня буря оплесків та шквал привітальних вигуків.

Не сцену, як добрий кінь, навіть забувши скинути сіру смушкову шапку, вибіг високий, дебелий чолов'яга. Від сили його енергійних рухів аж затряслася трибуна.

— Оцей зараз скаже так, що весь світ почує! — перекотом пронеслося серед присутніх.

І дійсно, Рябошапка не промовив, а рявкнув своїм могутнім горлом:

— Товариші!

Далі запала довга павза, а разом з нею виступив піт на обличчі нового Жореса (славного колись французького промовця).

За хвилину він набрав повні груди повітря й знову кинув у слухачів добре завчене слово:

— Товариші!

Але й тепер справа не покращала. Геніяльний стахановець більше не міг видавити з себе ані звука. Тільки обличчя розчервонілося від неймовірної напруги, а широкі груди, мов ковальські міхи, підносилися аж до підборіддя.

Тоді хтось з президії голосно порадив:

— Зніми шапку!

Рябошапка розгублено закліпав очима, рвучко зірвав з голови шапку, кинув її об підлогу і з серцем вигукнув:

— Хай її дідько вхопить! Ура, товариші! Керівник зльоту швидко підвівся з місця, несамовито закричав:

— Слава стахановцям! — і почав плескати в долоні. Його підтримали — спочатку президія, а далі й увесь зльот. Оркестра заграла "Інтернаціонала".

Передмова:

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/ccc-p.html

1. А. ВИСОЧЕНКО: Новіші "адами" і "еви" та їхнє гріхопадіння

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/blog-post_7.html

2. А. ВИСОЧЕНКО: Бунт бабів

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/blog-post_10.html

3. А. ВИСОЧЕНКО: "Соціялізм" на трупах мільйонів