А. Височенко: «Душа і чобіт»

Уривок із книги: А. ВИСОЧЕНКО «C.C.C.P. Без МАСКИ», – 1952 накладом і друком НОВОГО ШЛЯХУ Вінніпеґ, Канада

Світла, простора авдиторія харківського інституту червоної професури. Масивні цементові колони вздовж стін, ніби стоять тут на сторожі опокою й тиші. В авдиторії чимало людей, але майже не чути слів. Кожний сидить, заглибившись у матеріяли, читає, пише, роздумує. Біля широкого, напівкруглого вікна вмостився Льоня Ов‑ко. Довкола нього паки товстих, розкритих книг. Льоня — історик. Він опрацьовує тему "Большевицьке повстання 1917 року". Перечитав уже гору книг, зробив безліч нотаток, але до викладу самої теми ніяк приступити не може. Чистий білий папір докірливо дивиться на нього, мовляв, — коли то я дочекаюся на швидку ходу твого олівця?

Але Ов‑ко не поспішає, думки його скермовані в дещо іншому напрямку.

Він — комуніст, колишній донецький шахтар. Здобув освіту за совєтської влади. Тепер займається великою дослідницькою працею, дуже багато читає, пише.

Він став інтелігентом. В цьому не має ніякого сумніву. І ось тут то, вертаючись до теми, в історика‑марксиста виникає питання:

— Чи могли справді інтелігентні, гуманні люди розв'язувати й викликати назовні найтемніші, найпотворніші інстинкти юрби? Чи могли вони на всіх перехрестях гукати до народнів мас: "Грабуй награбоване!", "Війна палацам!", "Руйнуймо старий світ!", "Хай живе червоний терор!"?

Відповідь напрошується тільки одна: — ні, не могли ! Не могли тому, що все це суперечить звадам культури, етики, моралі, гуманізму, суперечить самому поняттю інтеліґентности.

Але ж такі гасла в листопаді 1917 року виголошували Ленін, а за ним цілий большевицький провід. Завдяки ним вони збаламутили нарід і захопили владу в Петербурзі. Виходить, що кліка, яка створювала російську революцію, не була інтеліґентною?

Льоня жахнувся своїх висновків та відкинути їх не має сили. На пам'ять йому ще приходять прилюдні виступи першого совєтського наркома освіти А.В. Луначарського, якого він слухав у середині двадцятих років. У своїх виступах Луначарський не раз оповідав, як він у Дні революції і ще довго після неї, не досипаючи ночей, бігав від Леніна до Дзєржинського, від Троцького до Зінов'єва, умовляючи їх не розстрілювати в ЧК відомих професорів, артистів, письменників, журналістів, юристів, малярів, інженерів; покласти край знищенню культурних та історичних цінностей. З усіх большевицьких провідників лише в нього одного боліло серце за інтелігенцію, за її надбання. — Але, — скривляв уста Луначарський, — один в полі не воїн.

Ще й тоді, в середині двадцятих років Луначарський намагався вибороти для інтелігенції будь‑яке право громадянства. Він закликав не дивитися на культурних, освічених людей, як на "недорізаних буржуїв"; доводив, що інтелігенція становить окрему клясу в суспільстві, існує з власної праці, тому її треба поважати.

Ленін брутально осік Луначарського. — Ніякої окремої кляси — гостро заперечив він — та інтелігенція, що виховалася за старого режиму, є буржуазною, а та, що виховається в совєтських високих школах, буде пролетарською.

Льоня Ов‑ко пішов за Леніном і разом з усією партією називав Луначарського "гнилим інтелігентом". Льоня так само підтримав настанову Леніна про те, що культурних, освічених людей треба утилітарне використати, як фахову силу, але постійний провід і контролю над ними мають здійснювати настановлені комуністичною партією керівники, так звані "висуванці". Пізніше прийде до діла пролетарська інтелігенція й перебере керівництво всіми галузями життя держави в свої власні руки. Тоді вже непотрібні будуть ніякі комісари, чи "висуванці" — тішився мріями молодий студент Ов‑ко.

Та минуло досить років. Вищі совєтські школи випустили багато фахівців із різних галузей. Таким чином є своя пролетарська, або, за виправленням Сталіна, трудова інтелігенція. Але влада комісарів та різних "висуванців" і над нею не припиняється. Навіть в інституті червоної професури парторгом працює якийсь анальфабет, такий же парторг сидить в Українській Академії Наук.

Чому? Чому в усіх опозиціях проти партії й особисто проти Сталіна найчисленнішу участь бере саме нова інтелігенція? Вона ж на різних ділянках ідейно очолює рухи спротиву генеральній лінії ЦК.

Льоня сам дошукується вичерпної відповіді й на це питання. Тому, що провідники партії на чолі із Сталіним не є культурними, освіченими людьми. Тому вони завжди діють терором, насильством, брутально втручаються в творчу працю, намагаються всіляко утиліарно використати її в своїх власних інтересах і обмежити розмах її тими ж недалекими інтересами. Тому біля себе вони тримають дикунське НКВД і довірених напівписьменних комісарів‑"висуванців", яким органічно чужі самі поняття гуманізму й культурної вищости.

Але знищити інтелігенцію партія й НКВД не можуть. Величезна держава вимагає її в дуже й дуже великій кількості. Отже, собі на шкоду, господарі СССР примушені виховувати у вищих школах усе нові й нові кадри інтеліґентів. А навіть випробувані комуністи, які закінчили інститути й університети, тільки з остраху перед терором продовжують залишатися лише назовні вірними сталінцями. їхні знання підказують їм Інші думки, інші шляхи. Це Льоня Ов‑ко добре відчуває сам на собі. Можливо через одно-два покоління (коли б ще існувала совєтська держава) інтелігенція своєю чисельністю заллє партію й НКВД, тоді життя в країні буде зовсім іншим. А покищо...

Історика Ов‑ка я добре знаю ще з середньої школи. Не дивно, що свої думки він охоче переказував мені та іншим друзям. Він спочатку чесно й наполегливо шукав заперечень їм і не знаходив. Чоловіком він був сміливим, одвертим, безпосереднім. Саме ці якості спричинилися до того, що він, замість загаданої теми "Большевицьке повстання 1917 року" написав діяметрально протилежний розгорнутий твір "Постійний конфлікт між партією й інтелігенцією". Ця праця ніколи офіційно не побачила світу, але вона довгий час передавалася з рук у руки. Льоню Ов‑ка партія та НКВД кваліфікували, як "буржуазного переродженця" й заслали до Соловецького табору. Самі ж ідеологічні цитаделі марксизму-ленінізму — інститути червоної професури тому, що в них знайшлося чимало подібних "переродженців", НКВД стерло з лиця землі...

В Совєтському Союзі я, на превеликий жаль, перебував аж 27 років. З них останніх 13 років завжди почував себе на лаві підсудних. Уся країна тільки й говорила про різні процеси, арешти, розстріли, заслання. НКВД діяло справді стахановськими темпами. То воно захопить в свої лабети письменників, журналістів, кінорежисерів, то професорів, то командирів червоної армії, то інженерів. А тут ЦК партії й сам Сталін безперервно видають різні постанови, накази, звернення в справі культури, науки, мистецтва. Від них сипляться незчисленні перестороги: "не будьте правими, лівими ухильниками, буржуазними націоналістами! Не переймайте ідей з закордону! Критикуйте один одного й самі себе! Не пишіть і не творіть, як досі, а шукайте шляхів до соціялістичного реалізму! Не вірте дотеперішнім теоріям та підручникам, а чекайте на вихід нових..." Від усього того у звичайного совєтського інтелігента голова ходором іде і він не добере, на яку ж ногу йому сьогодні треба ступати. Аж воно, виявляється, ні на одну:

Ну де ще є така держава,

Що і ходити неможливо?

Підеш наліво — вийдеш вправо,

Підеш направо — вийдеш вліво.

— В соціялізм треба лізти на пузі — слушно сказав хтось з опозиціонерів.

Тим часом нову трудову інтелігенцію б'ють за вся і за все. Деякий час я працював у редакції "Комсомольская Правда" в Москві. Головний редактор того часопису був Бубекін, члеА бюра ЦКВЛКСМ (комсомолу СССР), а відповідальний секретар — випробуваний партієць Колісниченко. Зненацька їх обох заарештовують за те, що у своїх статтях вони популяризували один із законів офіційної діялектики "все тече, все міняється". Їм у НКВД сказали буквально таке: "діялектика взагалі річ добра, але Сталін не хоче ні текти, ні мінятися".

Переходжу на працю до української філії ТАСС'у‑РАТАУ. Невдовзі саджають за грати заступника директора цієї організації, Солода. Обвинувачення напрочуд несусвітне: "Солод колись був совєтським представником при Гоміндані, а Чан‑Кай‑Шек... зрадив інтереси Совєтського Союзу". Однаковісінько, як у гумористичному оповіданні Чехова: "Потяг підходив до двірця, а я стояв у білому капелюсі". Побіжно довідуюся, що з усього випуску харківського інституту журналістики 1932 року на волі залишилося тільки дві особи. Майже на моїх очах НКВД тричі "ліквідує" провідний склад центральних газет УССР — "Комуніста" і "Комсомольця України". Хто зна, за що розстрілюють моїх знайомих: поетів Олексу Влизька, Дмитра Фальківського, новеліста Григорія Косинку і ще кількох українських майстрів слова.

Зовсім випадково на сходах редакції київської обласної газети "Пролетарська Правда" зустрічаю секретаря ЦКЛКСМУ (комсомолу України) Миколу Клінкова. Ми давні знайомі. Знаю, що він походить з робітничої родини й сам колись працював слюсарем. Клінков запрошує мене обов'язково прийти до нього в гості. Поки я готувався до візити, його... розстріляли. Кажуть, Клінков орієнтував українську молодь проти політики Сталіна. Можливо.

Відбуваю кілька подорожей з віцепрезидентом Української Академії Наук, Світальським. Арештовують і цього за те, що з відкритих ним родовищ... мало поступає нафти.

Тоді ж у Москві НКВД проковтнуло найстовідсотковішого совєтського письменника-комуніста, колишнього донецького шахтаря, орденоносця й сталінського вихованця, автора премійованого роману "Я люблю", Авдієнка. Причина така: партія його відрядила в подорож на чужину. Повернувшись до СССР, Авдієнко вголос заявив, що йому закордоном сподобалося. За це його негайно оголосили "ворогом народу"...

Ну де ж тут спокійно відчувати себе? Цілком досить бути інтелігентом, щоб над тобою постійно висів меч НКВД.

Передмова:

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/ccc-p.html

1. А. ВИСОЧЕНКО: Новіші "адами" і "еви" та їхнє гріхопадіння

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/blog-post_7.html

2. А. ВИСОЧЕНКО: Бунт бабів

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/blog-post_10.html

3. А. ВИСОЧЕНКО: "Соціялізм" на трупах мільйонів

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/blog-post_45.html