Траур по перемозі – Алєксандр Сотнік
Важко,
коли тебе мочать в політичному сортирі. Ти-то думав, що мочитимеш сам, що всі
піднімуть лапки догори і, нервово дихаючи, благатимуть: «Не сечі! Владичицею
морської станеш! Чого на блюдечку бажатимете: Лондон, Вашингтон або Париж? Або
все разом і не збовтувати?..» А замість благання – висилка дипломатів, ізоляція, санкції і
заморожування рахунків. І як тепер користуватися накраденим? Ради чого все це
вивозилося?
*
Важко
дев'ять разів поспіль ударятися потилицею об тупий предмет. Ударився – і не
помер, – ось невдача! Доводиться битися ще і ще. Адже саме так і було, чи не так,
Мишко Лесин? Або, все-таки, приїхали люди, передали привіт від Путіна і
приголубили бейсбольними бітами?...
Важко,
коли тебе мочать в політичному сортирі. Ти-то думав, що мочитимеш сам, що всі
піднімуть лапки догори і, нервово дихаючи, благатимуть: «Не сечі! Владичицею
морської станеш! Чого на блюдечку бажатимете: Лондон, Вашингтон або Париж? Або
всі разом і не збовтувати?..» А замість благання – висилка дипломатів,
ізоляція, санкції і заморожування рахунків. І як тепер користуватися
накраденим? Ради чого все це вивозилося? Явно не для того, щоб британці з
американцями крутили спутінізжені тобою трильйони, а ти сидів, пускаючи піну з рота,
і не міг нічого зробити.
Важко,
коли заганяєш народ, як худобину, на плебісцит, каруселиш, вкидаєш, малюєш собі
звитяжні 76%, і раптом, замість загального свята з приводу чергового сходження,
доводиться траур оголошувати. Тому що десь згоріли діти. Багато дітей. Важко
приховувати справжню причину і приховувати сотні трупів. І повторювати як мантру:
«Покажіть мені їхніх родичів!», бо тобі-то добре відомо, що родичів у згорілих
дитбудинківських дітей немає.
І
губернатора, який гріє своє крісло навіть довше за тебе, безсмертного, слухати
важко. Він вже і виглядає як жаба, і повзає перед тобою, як плазун, і голосок
його тремтить, і рученята трясуться. Він вже брехати втомився, як і ти, а
доводиться вдавати, що ти йому віриш. І ти киваєш у відповідь на явну брехню, що
на площі зібралися «задираки», а не родичі загиблих. І виповзаєш на світло Боже,
зачистивши площу від населення, яке любить тебе, і покладаєш квіти в оточенні
озброєної до зубів охорони. І присилаєш на мітинг свій ансамбль гастролерів-фсошників,
які вдають невтішних родичів. Добре, що трупа універсальна, ці актори у тебе –
то рибаки, то – богомольці, то робочі і колгоспниці. Тепер ось – скорботна
рідня.
Важко
потім змиватися – так само таємно, як і прилетів. Адже для бандита головне – не
попастися, тому ти і не вийшов на площу до обурених громадян. Тобі страшно до
остраху: світ стискується навколо тебе до розміру щурячого кута. І «членовоз»
перетвориться на гарбуз, і охорона мутуватиме в мишей, коли проб'є недобра
година. Коли ж, коли? І чи не перетвориться інаугураційна червона доріжка на жалобну
стрічку?
Важко,
коли не знаєш: що далі? Коли зрозуміло, що добре не буде, бо все вже зруйновано,
і звідки йому взятися-то, гарному, коли стільки років безперервно все
знищувалося тобою особисто і твоєю ж бандитською сараною? Важко питати самого
себе: «Що вони, на Заході, ще проти мене задумали?» – бо напаскудив так, що
друзів не залишилося. Суцільно одні вороги або такі ж як ти – покидьки, але
покидьки дрібні, які чекають від тебе подачки. А тобі самому хто допоможе? До
кого звернутися за підтримкою? Ти ж сам декларував, що ти – «всемогутній цар».
У Бога ти не віриш, і всі ці пильнування зі свічкою для тебе – частина
церемонії, що вже наскучила, по вербуванню ганебної скотобази.
Ти дивишся
зверху вниз, на сходинки, по яких піднявся на саму вершину, і бачиш замість них
суцільні трупи. Ось труп Собчака, а ось – Березовського, а ось – діти Беслану,
спалені тобою живцем, і жертви, отруєні тобою в «Норд-Ості», а ось – втоплені
моряки «Курська» і сходинка з розстріляним Нємцовим, а ось – згорілі жертви «Зімнєй
вішні», що ще не встигли остигнути. І все це громадиться на п'єдесталі
підірваних тобою в 1999-му році будинків, коли ти й вимовив по-фюрерськи:
«Мочити!» – і послав крушити Грозний. Потім ти багато куди посилав: до Грузії,
України, Сирії. І всюди залишав гори трупів. А стогони вмираючих заглушав
завиванням звитяжних сирен по «зомбоящику», усипляючи совість і вбиваючи душу.
І спуститися
небезпечно, і підніматися нікуди. Де він, твій друг Трамп? Де його рятівна
долоня? Де товариш Кім і товариш Сі? Чи прибудуть на інавгурацію, або тобі
доведеться стояти в повній самоті, оточеним нудотними володіними і кірієнками, золотовими
і шойгу? З Терезами Мей і Макронами все зрозуміло: ці тільки і чекають, коли ти
оступишся. І Київ тужить в очікуванні, і Брюссель, але найобразливіше – що вся
Росія (фашистська держава,визнана Законом України від
20.02.18 країною-агресором) застигла, спрямувавши свій погляд вгору
з один питанням: «Коли ж біс візьме тебе? Ну, коли?...» І Богородиця тебе не
проганяє, продовжуючи скорботну болісну долю для твоїх підданих – чи то карає,
а може – і зовсім відвернулася?...
І
стоїш ти, тереблячи заповітну кнопочку: «А, може, ну їх всіх? І до біса
планету? Щоб відразу – і всім разом, без мук. І хай потім знову винаходять лук
і стріли до чергового Пришестя, і знову розпинають, а потім – каються.» І думки
твої важкі – аж роги тріщать від напруги.
А
годиннички цокають, і народ внизу збивається в купки. Мордовороти його
розгонять, а він знову збирається, нашіптуючи самому собі щось недобре. Адже й
нічого не робить, тому що йому теж страшно, як і тобі – від «звершень великих»
страшно, від відповідальності прийдешньої нестерпно. І обличчя цих людей
озлоблені, смутні і тривожні – як твоє власне віддзеркалення, але чекають вони
саме твоєї кончини. З нетерпінням чекають. Самі-то не можуть – бояться. Просто
стоять, дивляться і сподіваються.
І
від цього важко вдвічі. Ти їм – казку про стабільність, вони тобі – байку про
відданість, ти їм – Крим, а вони – організований «одобрямс», ти їм – мантру про
велич, вони – голоси на плебісциті. І, начебто, все за згодою – так чому ж
вони, мерзотники, так жадають твоєї смерті?
Важко
падати з вершини «вертикалі». Точніше, падати-то легко, приземлятися страшно.
Тому що там, внизу, обов'язково кілька разів ударишся потилицею об тупий
предмет. Або шарфиком невдало обмотаєшся. І затягуватимеш його самотужки. До
переможного кінця.
Алєксандр Сотнік – російський журналіст
и публіцист
Відео версія із світлинами ілюстраціями
тут:
https://www.youtube.com/watch?v=0uxobgck56w
Коментарі
Дописати коментар