А. Височенко: «Не на своєму місці»

Уривок із книги: А. ВИСОЧЕНКО «C.C.C.P. Без МАСКИ», - 1952 накладом і друком НОВОГО ШЛЯХУ Вінніпеґ, Канада

Тепер дещо про самих "висуванців". Ця категорія людей досить численна й існує тільки в Совєтському Союзі. Отже, до неї варто придивитися зблизька, так би мовити, побачити її "в усій красі і величі".

Колись директором київської фабрики музичних інструментів призначили ... матроса, що добре відзначився в большевицькому повстанні 1917 року. Знайомлячись з асортиментом продукції, яку випускало виробництво, новий директор звернув свою увагу на піяніно.

— Скільки осіб можуть грати на цій "штуці" одноразово?

— Одна, найбільше дві — здивовано відповів йому інженер.

— Така гарба й так мало людей на ній грає? Негайно припиніть виробляти піяніно! Нам потрібні легкі й зручні інструменти, що ними б користувалося все населення. Отже, надалі виготовляйте тільки труби для духових оркестр, барабани, гітари, мандоліни, балалайки! — наказав "висуванець".

Десь наприкінці літа 1931 року мені подзвонив заступник культпропа київського обкому партії, Янківський.

— Нікуди не йдіть, я зараз приїду до вас!

Справді, він незабаром з'явився. На його прохання я ще покликав головного редактора Р. і щільно причинив двері свого кабінету.

— Ми приятелі, — почав Янківський, — тому вам я можу розповісти про справу, яку щойно розглядав в обкомі. Але ви про неї нікому ані чичирк! Згода?

Діставши наше запевнення бути німими рибами, Янківський продовжував:

— Генріха Гільмана ви, певно, знаєте?

Названа особа нам була добре відома. Син дрібного жидівського крамаря, після революції закінчив свою освіту в початковій школі. Згодом пішов працювати до головних електричних майстерень (ГЕМ). Там спочатку проліз до комсомолу, а далі й до партії. Активно виступав на численних мітингах, подавав безграмотні дописи до газет, оббивав пороги різних керівних організацій. Кінець-кінцем на нього звернули увагу міродайні чинники й надіслали двадцятирічного Генріха Гільмана вчитися до обласної партійної школи та одноразово призначили ... директором київського зоологічного парку.

— А, ну, здогадайтеся тепер, що Гільман вчудив? поставив перед нами завдання Янківський.

Від цього "висування", вдодатку ще й першорядного п'яниці, ми могли сподіватися чого завгодно, але почуте нами залишило далеко позад себе найбуйнішу фантазію.

Генріх Гільман наказав своїм підлеглим працівникам зоопарку звести до купи півсотні не великих звірів, як то: дуже вартісних лисів, єнотів, бобрів, муравїдів, дикообразів тощо й пустити в їхню компанію одного ... тигра. Ясна річ, за кілька хвилин вся дрібота була подерта й пошматована.

Коли в обкомі Генріха Гільмана запитали: — навіщо ви це зробили? — Останній надзвичайно серйозно відповів:

— Я хотів практично перевірити один з основних законів діялектики: чи справді кількість переходить в якість? Себто, чи багато малих звірів здолають одного великого, чи ні?

В квітні 1932 року мені довелося побувати на іркутському аеродромі. В цьому часі саме спустився один літак, з якого вийшло кілька якутів. Супроводжуючий мене начальник Східньо‑Сибірського управління цивільної авіації, Гвоздев, пояснив, що це цілий совнарком Якутської республіки.

— Що ви з ними тут робите? — зацікавлююся я.

— За наказом з Москви, "провітрюємо", влаштовуємо їм прогулянки на літаках.

— Для чого це потрібно?

— Для піднесення їхнього культурного рівня — скривив губи Гвоздев.

Хтось з якутів підійшов до нас. — Знайомтеся, — каже Гвоздев, — це народній комісар фінансів республіки.

Препаскудно володіючи російською мовою, якутський міністер відразу фамільярно звертається до мене:

— Ти звідки?

— З України.

— А, знаю її.

— А, як же ти її знаєш? — в тон йому запитую і я.

— Торік їздив лікуватися до Криму.

— Від чого?

— Від алкоголізму.

— Ну, що, допомогло?

— Де там, після того почав ще більше пити...

Так виглядають напівписьменні "висуванці". Але, крім них, призначення на відповідальні посади дістають ще партійно підготовлені працівники. Вони добре знають історію ВКП(б), вчать, не шкодуючи сил, марксизм-ленінізм, однак, у фахових питаннях розбираються дуже погано. Та ці вже поводяться куди обережніше ніж перші і, бодай, перед широкими колами людей уникають виставляти себе на сміх.

Незадовго до війни наркомом комунального господарства України призначили якогось Межуєва. Розглядаючи ділові папери, новий міністер надибав на цілу купу матеріялів про інженера Р. В них писалося, що Р. затятий безпартійний, вихованець старої школи, нехтує громадськими організаціями, іґнорує соціялістичне змагання, стахановців, взагалі має всі сім смертних гріхів перед совєтською державою.

— Чого ж його досі терплять у нашій системі? — обурився міністер.

— Бо він видатний будівельний фахівець — пояснили співробітники.

— Ага, — промовив Межуєв. — Негайно викличіть його до мене!

Р. ішов до наркома ні живий, ні мертвий. Сподівався, що вже тепер настав йому кінець. Однак, прийняли його надзвичайно привітно. Межуєв замовив сніданок на двох і розмовляв з Р. сам на сам.

— Чого вам пріти й віддуватися за інших на будівництві? Проти вас наставлені всі місцеві організації. Все рівно, рано чи пізно вони вас з'їдять. Переходьте краще працювати до мене.

— А, що я тут робитиму? — озвався Р.

— Не тут, взагалі, в наркоматі, а в мене особисто, — поправив нарком.

— Я вас не розумію — щиро признався Р.

— Нічого дивного нема — перейшов на веселий тон Межуев. — Хто не був наркомом, той ніколи і не зрозуміє. Нарком однією особою не може бути. Для кожного окремого свого органу він мусить мати довірену людину. Окрему для голови, окрему для рук, ніг... Вам пропоную стати ... моєю головою.

Р. погодився. З того часу він порядкував усіма справами технічного порядку, що йшли на ім'я наркома, писав накази, ухвали і, навіть доповіді свойому патронові. Сам міністер тільки підписував папірці, чи виголошував приготовані промови, ніколи не вникаючи в глибину їхнього змісту. Р. так і прозвали в столиці України: "голова Межуєва".

Директор Київського радіокомітету Олександер Пріцкер тримав біля себе кількох дорадників з різних галузей. Ці, на його доручення, писали, розмовляли з відвідувачами, давали вказівки службовцям. Отже, ніхто, крім дорадників, з директором безпосередніх стосунків не міг мати. В 1937 році Пріцкер свого літературного дорадника В. поставив, здавалось би, в безвихідне становище. Саме тоді припала чергова ювілейна річниця з дня смерти відомого жидівського письменника Шолом‑Алейхема. Літературний відділ радіокомітету з цього приводу підготував спеціяльне пересилання, підібравши кілька найбільш яскравих творів покійника. Літературний дорадник узяв текст цього пересилання й поніс на затвердження директорові. Пріцкер уважно прочитав подані йому матеріяли й висловив зовсім несподівану думку:

— Шолом‑Алейхем ще й досі перебуває під впливом дрібнобуржуазної стихії. Я вас запевняю — він погано кінчить. Викличте його до себе й розчешіть його твори з голови до п'ят. Коли ж він при вас самокритично не визнає своїх помилок і не обіцяє перебудуватися обличчям до соціялістичного будівництва — негайно оправу на нього передайте до НКВД. Про виконання всього цього доповісьте мені завтра.

У В. від подібної несусвітности аж підлога вискочила з-під ніг. Сказати Пріцкерові правду, цю Шолом‑Алейхем дореволюційний письменник, давно вже помер і визнаний Совєтами за клясика — можна вдарити по амбіції директора й залишитися без посади. Не сказати; як же тоді виконати наказ шефа?

Роздумуючи він мовчки вийшов з кабінету. В шухляді свого столу відшукав недавно випущені совєтським видавництвом твори Шолом‑Алейхема і з ними пішов до ... сусідньої винної крамниці на Думській площі. В. хоч і фаховий літератор, хоч і совєтського вишколу та і йому тяжко було викликати на розправу представника потойбічного світу. Але "нема таких фортець, що їх большевики не перемогли б", згадав він вираз Сталіна й під парами випитого вина прийняв золоте рішення.

Із збірника творів покійника повитягав найбільш придатні для смаку Пріцкера місця, дещо дописав Шолом‑Алейхему ще й від себе особисто і з тим доробком наступного дня з'явився перед очі директора.

— Ну? — зустрів його Пріцкер.

— Чудово! зарапортував В. — Викликав того Шолом‑Алейхема до себе, дав йому, по большевицькому і в хвіст, і в гриву, він визнав усі свої помилки; за вчорашню ніч написав уривки нових творів, що їх я й приніс на ваш розгляд.

— А часом не пробував він хоч трохи пручатися — допитував директор.

— Де там, — плазував у мене, як слимак перед Богом..

Пріцкер прочитав нові матеріяли, залишивши ними вдоволений і дружньо ласкаючи дорадника по плечах, самовпевнено підсумував розправу з мерцем:

— Тільки отак з ними й треба поводитися! Ніяких фіґелів-міґелів! А то ці письменники заведуть нас на слизьке. Вчіться в мене партійного стилю керівництва. Може й вам колись доведеться бути директором...

Проте й висуванцям іноді перепадає скоштувати непереливки. Не все і їм довір'яє партія та НКВД. Особливо небезпечні для них справи воєнного характеру.

Інженер А. працював на будівництві мостів. Виконував він виробничі завдання з любов'ю й надхненням, бо мав дослідницьку вдачу. За силу різних раціоналізаторських пропозицій та вдосконалень його кілька разів преміювали, відзначали похвальними грамотами, наказами по тресту й особистими подяками.

Ставлячи на річці Донець близько Харкова дерев'яного моста, йому до голови прийшла дуже проста, але в той же час винятково важлива з військового пункту зору думка.

Інженер замислився над тим, що коли б міст покласти не над водою, а так з пів метра під нею? Подібну дерев'яну споруду ні в далековиди, ні з літака не углядять, а солдати, різні машини та гармати по ній легко можуть перебристи.

Довгими вечорами після праці А. провадив потрібні технічні розрахунки, виготовляв креслення, складав проекти. Коли все підготував, як слід, поїхав з матеріялами до директора свого тресту. Директор вислухав винахідника і з захопленням промовив:

— Та це ж справа оборонного характеру! Негайно їдьмо на доповідь до НКВД. Ось побачите, ми за пару тижнів дістанемо високі нагороди; я, наприклад, орден Леніна й золоту медалю, а ви щось там поменше — орден червоного прапору, або зірки!

У‑двох, нікому нічого не сказавши, вони подалися до НКВД. Там перед ними двері відкрили і ... закрили. Де поділися А. й "висуванець"‑директор, ніхто не знав. Скільки та куди не зверталася родина А., ніде їй не дали потрібної відповіді. Час‑від‑часу родина інженера діставала звідкісь гроші, але хто їх надсилав — залишалося невідомим.

Минуло понад три роки. Тільки за війни, в 1942 році А. з'явився в свойому рідному місті, де вже господарювали німці. Інженер розповів, що НКВД надіслало його здійснювати свій винахід на ... Далекий Схід. Там створили величезний, обнесений колючим дротом табір, куди нагнали кілька тисяч заарештованих людей, як дармову робочу силу. В цьому місці інженер побудував і випробував чимало підводних мостів. Виходити з табору, так само, як і проводити з ким небудь листування А. було суворо заборонено. За війни йому дали ділове відрядження на фронт, звідки він і втік до свого міста.

Дехто поцікавився, — а, що сталося з директором?

— Його НКВД підхопили через те, що він трохи обізнався з моїм винаходом — відповів А. — Працював у тому ж таборі, що і я, але замість ордена Леніна та золотої медалі ще й тепер підносить до річки дубові балки. Хто зна, чи вдасться йому хоч коли небудь звідти видертися?

Пізніше А. дізнався, що його мости большевики з успіхом застосували на Волзі, коли оточували німецькі армії під Сталінградом.

— Ви тепер можете стати "героєм совєтського Союзу" — жартівливо казали йому знайомі.

— Якщо кортить, ставайте самі — відмахувався інженер — з мене вистачить і трирічного заслання.

Передмова:

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/ccc-p.html

1. А. ВИСОЧЕНКО: Новіші "адами" і "еви" та їхнє гріхопадіння

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/blog-post_7.html

2. А. ВИСОЧЕНКО: Бунт бабів

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/blog-post_10.html

3. А. ВИСОЧЕНКО: "Соціялізм" на трупах мільйонів

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/blog-post_45.html