А. Височенко: «Ваша рука на моему плечі»

Василь Федорів: До століття більшовицького заколоту у Петербурзі варто перечитати спогади А. Височенко про те, що приніс більшовизм українському народові

Вам коли-небудь доводилося спостерігати, як заходять відвідувачі до голови райвиконкому?

Ще в коридорі людина старанно тре підошви об довгий старий, вицвілий килим, потому тихесенько стукає в двері, її, звичайно, нічого не відповідають. Тоді вона обережно, майже обома руками, поволі відхиляє двері, просовує до середини кімнати частину своєї голови. Здушеним голосом запитує: — можна?

Переважно на її звернення ніхто з урядовців не звертає ніякої уваги і це вважають фактичним дозволом переступити поріг. Коли є ще вільне місце, відвідувач десь вмоститься собі на довгому ряді стільців, а нема, то власною спиною підіпре стіну й мовчки, слухняно чекатиме довгі години, аж поки працівник приймальної не гукне через стіл: — а вам, чого?

Тепер уже відвідувач, зігнувшись у три погибелі, похапцем виказує, що його привело сюди й просить побачення з головою виконкому.

Оправи переважно стосуються розкуркулення, продовольчих податків, виселення з хати, самочинних дій сільської влади... Взагалі тут, в приймальній, юрмляться самі прохачі, самі знедолені люди, які часто за багато кілометрів пішки плентаються до районового центру. Відповідальні особи до голови заходять безпосередньо, через інші, так звані службові двері.

Цього погожого дня, року 1935 го, як і завжди, в приймальній голови гадячського райвиконкому вичікувало в черзі багато людей. Накуреної й насмічено тут до схочу. Півсонний службовець встромив очі в стелю, солодко позіхає за своїм столом. Та ось незвично широко розчинилися двері. Поріг приймальної сміливо переступив чоловік в усьому шкуряному. Через цілу кімнату він голосно розбуркує службовця: — Голова в себе?

Почувши схвальну відповідь новоприбулий, не питаючись нічийого дозволу, упевнено посунув до кабінету керівника району.

В приймальній счинився рух. Відвідувачі забалакали:

— Тепер можна йти звідси, сьогодні вже напевно нікого не приймуть. — Інші додали — та хто зна, чи й завтра голова звільниться, видно дуже великий птах прилетів до нас.

За кілька хвилин до приймальної позбиралися майже всі працівники райвиконкому, їх по самі вінця цікавила особа гостя. — Хто він! — Чулися запити з різних боків. Але ніхто, крім шкуряного одягу, ніяких більше подробиць про нього, навести не міг. Важливу новину приніс кур'єр. Він повідомив: — біля під'їзду райвиконкому стоїть блискучий чорний автомобіль з Києва...

В самому кабінеті теж сталися зміни. За столом у м'якому кріслі по господарському розсівся новоприбулий, а голова стоячи, поквапне дзвонив телефоном до керівників різних установ. По черзі він викликав до себе секретаря райпарткому, начальника НКВД та секретаря райкому комсомолу. Всім їм говорив одне й те ж:

— У мене сидить товариш Берестенко, він з нами хоче провести таємну нараду.

Керівники району зійшлися винятково швидко. Берестенко ледве привітався з присутніми, зате його погляд по довгу зупинився на кожному з них.

— Сюди ще потрібна стенографістка — недбайливо процідив крізь зуби, глибоко затягуючись цигарковим димом.

Коли до кабінету ввійшла літня сива жінка, розклала на маленькому столику купу олівців та ворох паперу, Берестенко звернувся до викликаних осіб:

— Ну, як ви дійшли до такого життя? — Потім ударив кулаком об стіл й загримів: — Центральний комітет комуністичної партії разом з Центрвиборчкомом скасували дотеперішні вибори у вашому районі. З їхнього доручення я приїхав сюди, щоб навчити вас працювати, або... — Берестенко знову гримає об стіл, — пустити вам кров! За провал виборчої кампанії партія панькатися з вами не збирається. Отже, мусите вибрати одне з двох — бути на коні, чи опинитися під ним! Зараз же розповідайте мені, що діється в районі.

Підперши голову рукою, він проникливо дивився в простір і здавалося не помічав тих, що перед ним виступали. Місцеві ж керівники докладали всіх сил, щоб переконати представника центру, як тяжко їм працювати.

3 їхніх слів виявилося, — жадні виборчі збори в селах не пройшли за належним порядком. Тільки оголосять десь про сходини, як хтось невідомий підпалить чужу хату, або на віддаленому хуторі влаштують гучне весілля з музикою й танцями. Ясна річ, селяни всі біжать на події, а на збори приходить тільки нечисленний актив. Чергові вибори до рад у районі провалюються, населення їх саботує...

Забирає слово начальник НКВД. Він пояснює:

— В Гадячі діє глибоко втаємничена організація українських націоналістів. Добратися до її основи дуже тяжко, бо вона має винятково розгалужене коріння. Лютенька, Рашівка, Комишна — це ж колишні самостійні повстанські республіки. Там були гнізда петлюрівських отаманів Христового й Степового. А про сусідню з нами Вигурівщину ви чули коли небудь? Там сидів відомий Лісівнєнко. В ній совєтська влада запанувала тільки наприкінці 1923 року.

* * *

...Широка, роз'їжджена дорога на Харків обминає густий, темний ліс.

Стародавні сосни, дуби, тополі, осокорі, клени й немає числа їхнім назвам, переплуталися й непролазним молодняком, стіною стали над битим шляхом. Тільки в одному місці відкривається від шляху вузька доріжка, що поринає в лісових хащах.

М'якої осінньої днини 1923 року в напрямку на Харків простували два подорожні. Ішли: висока чорнява жінка, а поруч неї хлопчик років п'ятнадцяти. Обоє вони в заболочених чоботах із кійками в руках, з великими торбами за плечима. В жінки голова перев'язана хусткою, на постаті довга вилиняла солдатська шинеля. Русявий хлопчик йшов без капелюха. На ньому пальто й френч з військового хакі. Одяг і обличчя обох запорошені порохом. Видно не один десяток кілометрів вже зробили їхні ноги. Таких подорожніх у тих часах було дуже багато. Вони прямували з міст на села, де міняли різні речі на хліб та картоплю, або просто залишалися працювати деякий час на полі і тим роздобували собі трохи їжі. Їх називали торбешниками, міняйлами, заробітчанами. Найбільше лиха для них становили чекістські загорожувальні загони. Ці часто відбирали їхнє благеньке майно та ще й затягали бідолах на різні тяжкі, зовсім непоплатні роботи — головним чином відбудовувати зруйновані війною мости та залізниці.

Саме, коли жінка з хлопцем підходили до місця, де шлях круто звивався ліворуч, з-заду рогу вискочив кінний загін чекістів.

— Ваші документи! — Суворо крикнув передній верхівець. Вмить подорожніх оточили кіннотчики. їхні груди й спини переплутані стрічками набоїв, в руках карабіни, з боків звисали револьвери та гранати. На шкуряних картузах миготіли червоні зірки.

Жінка неквапно зняла хустину, потім витягла гребінь з голови і лише тоді з-під волосся видобула якогось папірця.

— Добре заховала — похвалив головний чекіст, простягнувши руку по документа.

Він у голос прочитав, що робітниця київської тютюнової фабрики Тетяна Іванова відпускається адміністрацією підприємства на село для придбання собі й своїй родині трохи харчів. Разом з нею, в цій же справі йде і її племінник — учень одної з київських шкіл. Адміністрація та робітком фабрики просять усі совєтські військові й цивільні чинники не робити цим людям ніяких перешкод...

— Ач, аж куди забралася — завважив хтось з чекістів. — Невже з самого Києва все на пішака тягнете? — запитав начальник загону.

— Ні, чому так, — розважно відповіла жінка, — де під'їхали потягом, де підводою, взагалі хто потрапляє по дорозі, той і підбирає нас.

— Шкода, що ми їдемо в протилежний бік, а то б трохи підвезли — вже лагідно промовив начальник, віддаючи папірця. — Але, — продовжував він, — тут простуйте дуже обережно. Шлях небезпечний, повно бандитів. Особливо стережіться дороги в ліс, вона незабаром виникне перед вами. Ця дорога веде просто до петлюрівського гнізда, в якому сидить Лісівненко. Документа теж сховайте подалі. Показуйте його тільки своїм.

Чекісти рушили. Жінка й хлопчик уважно дивилися їм у слід. По хвилині вона спитала: — скільки їх?

—27!

— Правильно. Це вже ми зустріли шостий загін. Добре вони пильнують Вигурівщину. До речі, всі чекісти вранці ідуть з півночі, а ввечорі вертаються назад, — промовила собі під ніс, пускаючись у дальшу путь.

Приблизно за годину ходи подорожні наблизилисядо вузенької на один віз дороги, що побігла в глибину ліса. Вони її не минули, а сміливо звернули з головного шляху й посунули в темні, навіть удень, лісові зарослі Вигурівщини.

Вдвох були не довго. На черговому закруті перед ними виринуло кілька озброєних людей.

— Чого вам тут треба? — почувся їхній запит.

Жінка спочатку дуже пильно глянула на кожного. Чоботи, військовий однострій, правда, без будь-яких відзнак. Один мав замашні чорні вуса, прямий ніс, проникливі, але водночас лагідні очі. Від природи дядько видався високим, статним, сильним. Два інші без вусі і значно молодші, проте, всі три винятково схожі між собою.

— Батько з двома синами — швидко зміркувала жінка й рішуче відповіла:

— Я посол отамана Петлюри!

— О, пан Лісівненко на вас уже чекає кілька тижнів — радісно відгукнувся вусач. — Та ми сподівалися чоловіка, а тут жінка, ще й з хлопчиком. Як ви добрели до нас?

— Чоловік навряд чи дістався б сюди. Багато сновигає довкола лісу чекістів. Однак, коли є наказ, то його безвідмовно мусять виконувати і жінки, і чоловіки.

Тим часом да інші військові викотили з-під природного накриття фурґона, запряженого парою гнідих вгодованих коней.

— А тепер, гайда на Вигурівщину, просто до пана Лісівненка — гостинно запросив вже той же вусач. — Між іншим, прошу не поцуратися знайомства з моїм сином та племінником. Вони колишні харківські гімназисти...

Жвава розмова не вривалася цілу дорогу. Не зчулися, як хтось зненацька спереду зупинив коней, голосно закричав:

—Пароль?

— Остання Січ! — швидко відказав вусач, натягуючи віжки.

— "Остання Січ" — врізалося в мозок жінці. Ось вона вже в дуже просторій світлиці пана Лісівненка. По стінах розвішані криві козацькі й турецькі шаблі, кілька пістолів з історичної давнини. Підлога вкрита м'якими килимами, над вікнами й дверима різноманітні українські вишивки. Власник, а тепер і отаман Вигурівщини — високий, сухорлявий, чоловік. Густі чорні брови дугами зійшлися над розумними карими очима. Орлиний ніс та міцно стиснуті під гоструватими вусами губи підкреслювали енергійні риси обличчя.

В Лісівненка високі за коліна мислівські чоботи, коротка жовта шкурянка з маузером через плече.

Жінка‑посол інформує про стан у країні та закордоном. Чим довше вона говорить, тим нижче й нижче схиляється голова Лісівненка.

— Чужоземні держави хочуть замиритися з большевиками. Совєти на Україну кинули безліч свого війська та чекістів. У нерівній боротьбі впали Христовий, Степовий, Заболотний, Дерещук, Струк... Ви останній, що ще тримаєтеся. Але чи довго? Довкола "Вигурівщини нишпорять численні шуліки з червоними зірками на голові. Я їх, до речі, сама бачила. Український Центрповстанком, врахувавши безвиглядні зовнішні та внутрішні обставини, вирішив припинити відкриту збройну боротьбу проти московських зайд. Треба всім нам йти в глибоке запілля, треба руйнувати, знесилювати ворога з середини та гуртувати свої сили до слушного часу, а він настане.

— Настане! — огірчено луною підхопив Лісівненко, зірвавшись з широкого дубового крісла. Він прудко заходив по світлиці.

— Ми ллємо ріки своєї крови, а чужинці змовляються з комуністами. Та чи знають вони там, що коли затихне Україна, то червоні рано чи пізно схватять їх за горло. Тріщатимуть і Відень, і Варшава, Берлін і Букарешт, Будапешт, Прага, а коли не візьмуться за голову, то большевицька наволоч полізе ще далі. Ні, я особисто не хочу того бачити, ліпше мертвим впаду на підступах вільної Вигурівщини.

— Саме навпаки, — заперечила жінка. Сьогодні ваша жертва не принесе нашій визвольній боротьбі ніякої користи. Центрповстанком вирішив вас та більшість ваших людей заслати до червоного війська й міліції, а інших, з відповідними документами, перепровадити до місцевостей, де їх не знають. Така думка й нашого закордонного проводу. Боротьба тепер продовжуватиметься в інших формах...

Розмова тривала дуже довго. При ній мовчазним свідком сидів хлопчик, що супроводив жінку-посла. Черга до нього дійшла не швидко. Лісівненко сильно упирався ліквідації свого загону, коли ж нарешті по годився, тоді хлопчик, за наказом жінки, вправно нігтями розірвав підкладку свого френчу, звідки витягнув кілька штампів та печаток різних совєтських установ, веред них навіть військових частин.

За кілька днів загін Лісівненка поволі почав розходитися в різних напрямках української землі. Зникала вільна Вигурівщина, "Остання Січ", як любили називати її повстанці. Випроваджуючи в світ з одним надійним лісовиком хлопчика, жінка в останній момент, наче благословення, поклала свою руку йому на плече й сказала:

— Пам'ятай, Юрчику, наша боротьба продовжуватиметься, аж до остаточної перемоги...

* * *

...В кабінеті голови гадячського райвиконкому хмари тютюнового диму душили всіх присутніх. Віконниць не відкривали, бо боялися, щоб хтось не підслухав виступів на таємній нараді. Кожний промовець говорив про залишки петлюрівців, скаржився на підривну діяльність українських націоналістів, часто згадувалися імена провідників місцевих повстанців: Христового, Степового, Лісівненка...

Уповноважений ЦК партії й Центрвиборчкому по виборах до рад, товариш Берестенко, зберігав сувору мовчанку. Чи слухав він, чи поринув у глибокі мрії, сказати тяжко. Нарешті, коли всі присутні розповіли про все, що знали, він сказав коротко:

— На сьогодні вистачить. Тепер розходьтеся по домівках. Я залишуся тут. Тільки попрошу стенографістку підготувати для мене всі виступи. Я їх обміркую ще на самоті й прийму належні рішення.

Керівники району вийшли з приміщення цілим гуртом. Літня сива жінка почала збирати зроблені нею на нараді записи до купи, готуючись їх передрукувати. Цієї хвилини Берестенко щільно підійшов до неї й показуючи на папірці, призирливо запропонував:

— Киньте всіх їх до пічки. Вони мені зовсім непотрібні. Скажіть краще, чи ви пізнали мене?

— Гадаю так, ви Юр... — жінка зупинилася на слові, але Берестенко весело підхопив, дружньо простягаючи їй долоню: — Юрчик, той хлопчик, що супроводжував вас до Вигурівщини, "Останньої Січі" Лісівненка...

— Чудесно, — озвалася жінка. — проте, з ким же ви тепер?

Берестенко гордо закинув голову: — Боротьба продовжується! Ваша рука на мойому плечі!

Уривок із книги: А. ВИСОЧЕНКО «C.C.C.P. Без МАСКИ», – 1952 накладом і друком НОВОГО ШЛЯХУ Вінніпеґ, Канада

Передмова:

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/ccc-p.html

1. А. ВИСОЧЕНКО: Новіші "адами" і "еви" та їхнє гріхопадіння

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/blog-post_7.html

2. А. ВИСОЧЕНКО: Бунт бабів

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/blog-post_10.html

3. А. ВИСОЧЕНКО: "Соціялізм" на трупах мільйонів

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/blog-post_45.html

4. А. ВИСОЧЕНКО: Диктатура над пролетаріятом