А. Височенко: Хто мислить, той вмирає.

Уривок із книги: А. ВИСОЧЕНКО «C.C.C.P. Без МАСКИ», - 1952 накладом і друком НОВОГО ШЛЯХУ Вінніпеґ, Канада

Василь Федорів: До століття більшовицького заколоту у Петербурзі варто перечитати спогади А. Височенко про те, що приніс більшовизм українському народові.

Щойно закінчився пленум. В кулуарах великого концертового приміщення зібралося осіб п'ятьдесят для наче б то неофіційної розмови з ним. Він стояв у чудовій військовій шинелі, в чоботах і у військовому картузі. Але жадних армійських відзнак не мав. Це — уніформа большевицьких вождів. Кидається в очі його невеликий зріст, довгі чорні вуса, димляча люлька під ними й закладена за борт шинелі права рука. Враження таке, ніби людина зійшла з мільйона портретів, що скрізь розвішані в совєтському Союзі і ось стала перед нами. Але це не Сталін. У нього тільки, як у першорядного актора, все до дрібниць зроблено під останнього. Його врочистий, самовдоволений вигляд, ніби говорить: "дивіться на мене уважніше та пам'ятайте — Сталін і я — два чоботи одної пари!" Це був секретар Комінтерну, Дмитро Захарович Мануїльський. Той саме Мануїльський, що після умовної "ліквідації" Комінтерну став і є до сьогодні міністром закордонних справ совєтської України.

Згадана розмова мала місце на сцені вокальної залі Київського радіокомітету в 1932 році. Тоді Мануїльський приїхав з мандатом від Сталіна чистити партійну організацію головної области України. Про це він тільки но офіційно доповів пленуму комсомольського активу міста Києва. Зараз же, в оточенні небагатьох осіб, провадив товариську бесіду. Мені, з кореспондентським посвідченням теж пощастило потрапити на сцену і примоститися близько секретаря Комінтерну.

Манільський охоче відповідав на різні запитання присутніх, а ще більше говорив просто від себе.

— Вас цікавить, як я живу? Як летючий голляндець. Недавні заворушення в Німеччині — справа моїх рук. Виступи "Народнього фронту" у Франції — теж саме. Події в Манджурії — знову ж таки вимагали моєї участи. Взагалі мусимо знати, як де що в світі заварюються, то там обов'язково, або я є, або побував перед тим.

— Та ви, Дмитро Захарович, колись і тут, у Києві відзначились — подав репліку хтось із слухачів.

— Еге ж, — миттю згадав Мануїльський. Коли в Україні панував уряд Центральної Ради, я був при ньому послом совєтської Росії. Та я не стільки займався дипломатією, як організацією повстання проти Центральної Ради. Коли я потрапляю закордон, то відразу стаю підбурювачем і полум'ярем. Недарма ж усі роки працюю в Комінтерні!

Поступає кілька запитань про внутрішні партійні справи в совєтському Союзі. Мануїльський охоче відгукується й на них.

— Сьогодні партія — це Сталін. Совість і керівництво її — знову Сталін. Думки й демократія — теж він. Коротше, Сталін — все, поза ним — нічого. Хто не хоче слухати його, або має інші думки, ніж він, — мусить бути знищений! Ми більше не терпітимемо ніяких опозицій, чи ухилів. У вас, у Києві, цього ще не зрозуміли. Тому товариш Сталін саме мене сюди й надіслав. Я не приїхав до вас, янголом мира. Я приїхав до Києва, щоб пустити вам кров! У партії мусять залишитися самі тільки сталінці і більше нікого! — грізно закінчив "товариські" балачки секретар Комінтерну.

Комуністична партія совєтського Союзу побудована, за висловом Леніна, на засадах "демократичного централізму". Таке поняття напрочуд дивне; може бути або демократія, або централізм, але в Леніна сполучилося і те і друге відразу. Формально визначення "демократичний централізм" не скасовано й досі. Отже, внутрішньо партійна структура, ієрархія та взаємовідносини між окремими ланками відповідають отому самому "демократичному централізмові". Розглянемо ж зблизька, що воно означає.

Первісна, початкова одиниця це партійна група. На своїх зборах вона вибирає групового організатора. Більша кількість комуністів об'єднується в партійну організацію заводу, колгоспу, чи установи. Ця організація на своїх зборах вибирає місцевий партійний комітет та делеґатів на районову конференцію. Остання вибирає районовий комітет та делеґатів на обласну конференцію; обласна, відповідно, творить обласний комітет і надсилає делеґатів на республіканський та всесоюзний партійний з'їзди. На цих з'їздах вибирають республіканські та всесоюзні керівні партійні органи. Так би мовити, вибори йдуть знизу догори, але вибирають тільки тих, кого... хоче гора. Провадиться це в такий спосіб: місцевий комітет добирає кандидатури групових організаторів і пропонує "обрати" їх, як уже "перевірених", на зборах груп; районовий комітет так само вчиняє із складом місцевого комітету, обласний з районовим і т. ін. Членів же ЦКВКП(б) і партійних керівників для національних республік добирає сам Сталін. Крім цього вища партійна інстанція може запропонувати нижчій "обрати" на своїх керівників людей, яких у нижчій інстанції ніхто ніколи й не бачив. Вища інстанція коли завгодно може зняти провід у підпорядкованій їй організації, навіть не питаючись згоди останньої. Як правило, всі рішення нижчої інстанції йдуть на затвердження до вищої.

Самі бачите, "спритність рук і ніякого ошуканства. "Демократія" тут для самого штукарства, для замилювання очей, її по суті і нема, зате централізм існує цілковитий і діє на повну силу.

Та, навіть за таких дуже твердих централістичних засад партійної побудови, у ВКП(б) давніше була сила-силенна ухилів і різних опозицій. Назву головні з них: "робітнича опозиція", "троцькісти", "лівий ухил", очолюваний Зінов'євим і Коменєвим, "об'єднана троцькістсько-зінав'євська опозиція", "правий ухил на чолі з Бухаріним та Риковим", "об'єднана права й ліва опозиція", кількаразові "національні ухили" в усіх республіках, крім російської, "група Сирцова‑Ломінадзе", "група молодих комуністів на чолі з секретарем ЦКВЛКСМ, Косаревим" і т. ін.

Ленін більш-менш терпів різні відхилення від так званої "генеральної лінії партії", що її встановлює ЦК. Він дуже часто дискутував з опозиціонерами, проте, ніколи не давав їм змоги організаційно оформитися. Все ж таки за Леніна певні прояви живих думок у партії ще так-сяк мали місце. Сталін же, ставши провідником партії, вирішив з таким станом покінчити раз на завжди. Він колись буквально так і сказав: "час уже поховати різні ухили й опозиції!" "Таємниця" поступовань Сталіна полягає в його особистому розвиткові й ментальності. "Найгеніяльніший вождь всесвітнього комунізму" є в дійсності стовідсотковим політичним дилетантом. Окремо зазначаю, не дурним, як дехто пише про нього, а дилетантом. Саме тому йому не по плечах провадити дискусії, чи суперечки з людьми, які на цілу голову стоять вище від нього й по загальній освіті, і по політичному вихованні. А такими були всі, хто захищав інші, ніж Сталін, думки, наприклад: Троцький, Зінов'єв, Бухарін, Любченко і ін. А раз так, то коли існує хоч мізерна воля думки — Сталінові на місці, при державному кермі, не всидіти.

Він, як особистість нізащо не дорівнює Ленінові. Тому то на дискусії, на умовляння, на висловлення глибоких, всебічно переконливих думок — не надається. Тому то в зустрічах зі своїми противниками він спочатку стукав по столу, а пізніше, при допомозі НКВД, по їхніх головах. Сталін примусив мовчати справді ідейну частину партії не силою свого авторитету науковця-філософа-марксиста, яким він ніколи не був, не є, і не буде, а шляхом масового, безугавного терору. Він не лише фізично знищив провідних осіб партії: Троцького, Зінов'єва, Бухаріна, Рикова, Томського, Любченка та інших, а й сотні тисяч мислячих партійців, здебільшого тих, що разом з Леніним засновували й скріплювали партію, що творили революцію 1917 року, що не могли примиритися з полщійним деспотизмом Сталіна. З волі автократичного вождя фізичному знищенню підпали також безліч тисяч молодих комуністів, що за роки совєтської влади здобули освіту й насмілилися дошукуватися, де поділися ті ідеали, в ім'я яких нарід здобув владу большевицькій верхівці.

Сталін виявився особливо нікчемним у передбаченнях на майбутнє, в окресленні перспектив. Доказів цьому надзвичайно багато. Свого часу він обома ногами посковзнувся на швидкій "соціялізації" країни. Вийшов із того становища своїм звичайним способом — знищив тих, хто беззастережно виконував його власні директиви. Далеко не випадковим є факт щорічного перевидання його творів. Такі перевидання кожного разу приносять ґрунтовну перерібку того, що говорив і писав Сталін раніше. Перерібку завжди викликає необхідна потреба, бо висновки й прогнози сьогоднішнього вождя комунізму в практичній дійсності терплять цілковитий крах. З цього погляду є дуже характерним залицання Сталіна до Гітлера, його надії поділити між собою й німецьким диктатором цілий світ та залишитися з ним у вічному мирі. Як відомо, Сталін фатально прорахувався і тут, ще раз яскраво довівши, що він політичний верхогляд, не здатний до глибокого всебічного обґрунтування своїх думок, не кажучи вже про філософське мислення. Тому "геніяльний вождь" запровадив у ВКП(б) дисципліну ломаки, членам партії заборонив мислити поза встановленим з кожної нагоди ЦК стандартом. Хто хоч трохи пробує самостійно думати, тому до скроні приставляють револьвер енкаведиста.

Сталін довів до того, що ВКП(б) сьогодні живе без загально-людських ідеалів майбутнього, народам СССР їй нема нічого сказати приблизного. В совєтській країні пропагують тепер тільки голий імперіялізм та запозичену з гітлерівської "расової теорії" "російську вищість над цілим світом".

Коли ж зникли ідеї, зникли ідеали та перспективи, то, що залишилося в партії?

Те, що говорив Мануїльський у 1932 році — сталінці! Вони не думають, вони тільки виконують і безоглядно слухають свого патрона. Останній, зрозуміла річ, їх теж не забуває, роздаючи їм усі керівні посади в совєтському Союзі. Послухаємо тепер, що про ВКП(б) говорять окремі партійці.

На мій погляд дуже влучно висловився директор цукрового заводу в Бершаді, Вінницької області в Україні, член партії з 1917 року, Петро Петрович Бурмістров. Якось на цей завод мав приїхати секретар райпарткому. До його зустрічі почали готувати службовців та робітникві. Старий інженер-поляк, звернувся до директора з проханням пояснити йому, що це є за посада, "секретар райпарткому"?

Бурмістров не вагаючись відповів: — Дивно, що ви й досі не знаєте. Секретар райпарткому — це предводитель дворянства (за старої Росії дворянство було привілейованим родовим станом, на який спирався царат. В повітах його очолювали "предводителі")!

Добре відомий в совєтській Україні редактор П. неодноразово докоряв мені:

— Погано ти робиш, що не вступаєш до комуністичної партії. Скільки не працюватимеш — на старості літ пропадеш ні за цапову душу. Оце, (показуючи на свій партійний квиток) є хлібною картою. Будеш слухняним, з нею вік проживеш, як у Бога за пазухою!

Не можу тут промовчати й розмови з одною найвідданішою сталінкою. Була вона тоді секретарем райпарткому у великому індустріяльному місті й депутатом верховного Совєту. На мій банальний комплімент:

— Вам дуже личить ваш костюм, — вона двічі повторила:

— Смійтеся, смійтеся!

— Чому? — дивуюся я.

— Вам, чоловікам, добре. Є з кого брати приклад, як треба одягатися, а, нам, жінкам, до всього треба доходити власною головою.

— А кого ж ми маємо наслідувати?

Моя знайома очима вказала на портрет "вождя народів", знятого в цілий зріст. По хвилині, тяжко зідхнувши, додала:

— Як би я хотіла побачити товариша Сталіна не в чоловічому, а в жіночому одязі!

Передмова:

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/ccc-p.html

1. А. ВИСОЧЕНКО: Новіші "адами" і "еви" та їхнє гріхопадіння

https://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.ru/2017/08/blog-post_7.html

2. А. ВИСОЧЕНКО: Бунт бабів