А. Височенко: Секретар Ц. К. К. П. (б) У. – Уроки історії
Уривок із книги: А. ВИСОЧЕНКО
«C.C.C.P. Без МАСКИ», - 1952 накладом і друком НОВОГО ШЛЯХУ
Вінніпеґ, Канада
Василь Федорів: До
століття більшовицького заколоту у Петербурзі варто перечитати спогади А.
Височенко про те, що приніс більшовизм українському народові.
*
Над Володимирською горкою, над широким Дніпром, над цілим Києвом висить біла підкова. То величезний, срібного коліру будинок ЦК КП(б)У.
Численні колони вибігли наперед від нього й зупинилися. Стоять вони, ніби незмінні вартові. Під ті колони
водночас в'їхали три автомобілі. З них вийшли відповідальні редактори київських часописів: "Комуніста" —
Чеканюк, "Совєтської України" — Прожжогін та "Пролетарської правди" Самохін. Їх зустрів головний по охороні ЦК енкаведист:
— Так, вас, у важливій справі, викликали на шостий поверх. Давайте свої документи, зараз випишуть
вам перепустки.
За кілька хвилин редактори піднімалися вгору безшумним ліфтом. Супроводжував їх уже інший енкаведист, спеціяльно приставлений до ліфта. Біля дверей
шостого поверху чергує цілий загін
таємної поліції. Тут пильно
перевіряють документи й перепустки та розводять прибулих по кімнатах. В кожного, хто потрапив сюди, складається
враження, ніби його вже заарештовано. На шостому поверсі працюють секретарі ЦК, тому тут посилена охорона й відмінні від усіх інших відділів ЦК перепустки. Редакторів запровадили до чималої залі, де за всю її
довжину, літерою "Т" стояв стіл, вкритий червоним оксамитом. Довкола нього розставлено багато м'яких фотелів, обтягнутих елястичною
жовтою шкурою. В залі два телефони: урядовий Москва та урядовий Київ. Енкаведисти запросили редакторів
сісти й самі розмістилися між ними.
Відвідувачі мали досить понурий вигляд. Воно й не дивно. Це відбувалося в тих днях, коли улюбленець Сталіна, всенародній кат Микола Єжов, смертоносною косою НКВД
винищував не тільки звичайних селян, робітників, інтелігенцію, військових, а й керівний
склад партійно-совєтських
органів. Він, навіть, звичайно з наказу свого патрона-Сталіна, поскручував голови кільком членам політбюро ЦКВКП(б). В
Україні ж, за трирічного розгулу єжовського терору, творилися просто неймовірні
речі.
Мільйони людей, без усяких
провин і без суду опинилися на
засланні в далеких таборах примусової праці. Незчисленні засуди смерти таємна
поліція сама ухвалювала, сама й виконувала. В кожній родині на нашій землі,
напевно не обійшлося без болючих втрат
близьких родичів, друзів, знайомих. Ціла країна знизу й догори тряслася ніби в
пропасниці, кожний її мешканець відчував тоді, що його власна голова на одній тонесенькій волосинці. А Єжов не
вгавав. Усіх, хто тільки міг на його думку колись стати поперек дороги
Сталінові, він несамовито нищив і трощив. На
завершення ж справи, цією ж енкаведистською косою, Сталін відсік голову
й самому Єжову. О, Сталін не терпить свідків
своїх чорних справ. Ніяка відданість йому і слухняне виконання його
наказів тут нічого не поможуть.
Кремлівський диктатор непорушне додержується гасла: — кати мусять
вмирати останніми; себто йти слідом за своями жертвами. О, генеральний кате, і
тобі вже давно пора покласти свою голову на плаху!
До початку 1938 року Єжов в Україні пустив за вітром
кілька складів ЦК КП(б)У, совнаркому, президії ЦВК, комуністичних і комсомольських обкомів, райкомів, а також
совєтських облвинконкомів та райвиконкомів. І ось настав час, коли вже
справді нікого було брати та й нікого було
призначати, чи то пак, висувати на
відповідальні партійно-совєтські посади української республіки. Будинок ЦК стояв майже порожній, хто
ще тут залишився, з години на годину чекав свого арешту. Викликані редактори, оточені енкаведистами,
напевно теж уже прощалися з білим
світом... Аж ось відхилилися маленькі бічні двері і якась жінка принесла
їм невеличкого папірця. Вона наказала:
— Негайно перекладіть його на українську мову! — після чого зникла за тими ж маленькими дверима.
З принесеного папірця,
написаного російською мовою, редактори довідалися, що для керівництва партійною організацією України,
Москва надіслала ЦК КП(б)У трьох секретарів: Хрущова
Микиту Сергійовича, Бурмистенка Михайла Олексійовича та Коротченка Дем'яна Сергійовича. Перший і третій були
відомі, вони працювали секретарями московського обкому партії, а ось прізвище другого, навіть редактори
провідних комуністичних газет,
зустріли вперше.
— Хто ж він такий, звідки? — міркували між собою, старанно перекладаючи папірця.
Знову відкрилися маленькі бічні двері. Цього разу зі своїх фотелів
посхоплювалися всі енкаведисти. Слідом за
ними підвелися й редактори.
До залі повагом ввійшов високого зросту чоловік. На вигляд мав років трохи більше за сорок. Рідке каштанове волосся
зачесане набік. На самій середині голови пляма-лисина, ніби тонзура в
католицького св'ященика. Отже, особа "мічена". Сірі сталеві очі
дивляться не безпосередньо, а ніби через сітку — примружено і в той же час
розкидано. Для спостерігача вони не вловимі. Чоловік стрункий, сухий, все в
ньому дбайливо підігнано одне до одного:
здається, що його зроблено з дерева.
— Будьмо знайомі: я — Бурмистенко, другий секретар ЦК КП(б)У.
Говорить заглумливим голосом повільно, трохи розтягуючи слова. Жовтуватого коліру рука стискує долоні холодно, непривітно.
— До вашого відома, — продовжує він, — в цьому
кабінеті відтепер вирішуватимуться всі партійні, державні справи, здійснюватиметься нагляд над НКВД, армією, та контролюватимуться культура, пропаганда, наука, мистецтво,
промисловість. Коротченко займатиметься
виключно сільськими питаннями. Ну, а Хрущов провадитиме загальне
керівництво. Так між нами розподілив працю
сам товариш Сталін.
Особа Бурмистенка, як другого, себто організаційного секретаря ЦК КП(б)У, не могла не притягати до себе загальної
уваги. Про нього ж ніхто нічого не знав і навіть, як то звичайно водиться, для
популяризації між населенням не було подано
його офіційної біографії. — Постать дуже таємнича, — так говорили всі.
Різними шляхами київські журналісти все ж роздобули про
нього деякі відомості. Де народився Бурмистенко — не довідалися, але стало
відомо, що довший час він жив на Вороніжчині.
Був у комсомолі, по тім став членом партії. Чимало років працював у
НКВД. Закінчив московський інститут журналістики. За призначенням
ЦК ВКП(б) редаґував центральну газету
республіки німців Надволжжя. Згодом, виконуючи особистий наказ Сталіна, ту ж республіку ліквідував,
перевізши німців на далекі Північ та Схід. З того часу діє, як особливий
уповноважений таємного відділу ЦК ВКП(б) та НКВД. За їхнім спеціяльним дорученням виїздив до Ц. Ч. О.
(Центрально-чорноземної області), де розгромив антисталінську опозиційну
групу тамошнього партійного керівника,
Варейкіса, останнього ж віддав на фізичне знищення до НКВД. На посаді
особливого уповноваженого партії й політичної поліції в різних місцях СССР
нещадно трощив і випікав розпеченим залізом до щенту різні опозиції, ухили та
так звані "осинні шпигунські гнізда розвідок закордонних імперіялістичних
держав". Ось такого свого особистого
довіреного, винятково "тертого калача" в проведенні всіляких
терорів та ліквідацій, Сталін надіслав в Україну. Бурмистенко мав докатувати
все те, чого ще можливо не встиг перетерти в порох Єжов.
Новий секретар ЦК КП(б)У швидко пішов вгору. Він головує на сесіях
верховного совєта України, його обирають
членом президії совєта національностей (друга палата союзного
"парляменту") СССР, нарешті стає членом ЦК ВКП(б). Ще крок і він
уже опиниться серед всемогутньої
тринадцятки членів кремлівського політбюро.
— Михайлу Олексійовичу надзвичайно довіряв Сталін — в один голос твердили
керівні працівники совєтської України.
Жодна важлива справа в республіці не минає його рук. Йому надсилали в
кількох примірниках докладні звіти й пляни
виготовлення військової продукції на
підприємствах, він. контролював оборонні споруди на кордонах та в середині
країни, він скеровував діяльність республіканського НКВД, добирав кадри керівних працівників тощо. Ця, ззовні
холодна, завжди спокійна й
зрівноважена людина працювала з
винятковим завзяттям, наполегливо й систематично. Цілими ночами
висиджував над різними паперами в свойому
кабінеті, а вдень їздив, літав, керував численними з'їздами, конференціями, нарадами. Він особисто встигав бути
скірзь і всюди, знав усе чисто, що діялося в країні. Слово відпочинок можливо й
не існувало в його понятті.
Кияне, особливо мешканці
набережних районів добре пам'ятають
діяльність Бурмистенка в голосній справі Успенського. Останній був народнім
комісарем внутрішніх справ в Україні. Отже, керував республіканським НКВД. В
Москві, якось встановили, що Успенський
одночасно є й... німецьким шпигуном. Одного дня вранці на спеціяльних
літаках з Москви до Києва вилітає ударний загін енкаведистів, щоб заарештувати Успенського на місці праці. Прибувають в
означену годину до будинку НКВД України, а там дізнаються, що Успенський
поїхав на прогулянку до Жукового острова, який розташований на верхній течії
Дніпра. Московські енкаведисти радяться з Бурмистенком про дальші заходи.
Секретар ЦК КП(б)У негайно мобілізує цілу фльотилію швидких катерів і
енкаведисти, разом з військовими, вчвал несуться Дніпром на Жуків острів. Там
їм сповіщають:
— Успенський
на свойому катері тут був, але не затримуючись,
чомусь швидко подався назад до Києва.
— Розповіли також, що нарком одягнутий у цивільне вбрання.
Катери рушають
назад. Біля так званої "Білої пристані НКВД", бачуть, катер Успенського. Миттю оточують його. Проте, знову даремно, працівники пристані повідомляють, що нарком саме купається.
Пропливши ще
кілька метрів вздовж берега й натрапили на цивільний одяг Успенського. Однак, його самого ніде не видно. Виникає цілком ймовірне
припущення нарком втопився.
Бурмистенко розлючений до краю. Дає коротке розпорядження:
— Живим, чи мертвим, Успенського приставити до Москви!
За наказом секретаря ЦК військо оточило набережну, до розшуків залучили
всіх київських водолазів, до Білої пристані
зігнали чимало дніпровських пароплавів та катерів. Старанно й уважно
оглядали кожний вершок річкового дна
шукаючи трупа утопленого наркома. Без перерви шукали цілий день та цілу
ніч, аж поки наступного ранку з Тирасполю не надійшла вістка, що Успенський
прибув туди літаком і в повній своїй
уніформі спокійно перейшов румунський кордон.
— Зірвалось! — Крізь зуби процідив Бурмистенко й почав чистити керівний
склад республіканського НКВД.
І ось вибухла війна. Перші ж німецькі літаки, що з'явилися над Києвом
розбивають авіяційний завод Ч. 43 та
цехи оборонної продукції заводу "Большевик", Деякі літаки
збито. На вимогу Бурмистенка до нього доставляють полонених німецьких пілотів.
Секретар ЦК КП(б)У сам робить з ними допит. Під час інструктивної наради з редакторами він говорить:
— Ворог має ще міцну духом армію. Скільки я не наполягав, полонені так і не
призналися, якої вони частини, звідки вилетіли, хто їхні зверхники та яке озброєння має гітлерівська авіяція.
Німці без втрат захоплюють найкращі оборонні споруди відомі під назвою "лінії Сталіна" в районі Новоград-Волинська. Підійшли до останніх із зовсім
безпечного місця і потім чудово використали їх проти самих совєтів. Так само дуже щасливо обходять вони
заміновані поля на підступах до Києва.
Хрущов швидко втікає з загрожених теренів республіки й опиняється аж у Москві. Бурмистенко залишився
цілковитим господарем в Україні. Сталін доручає йому організувати партизанський
рух, диверсії й саботаж у гітлерівському запіллі. Герой совєтського Союзу, секретар чернігівського обкому партії,
Фьодоров розповідає, що його до ЦК КП(б)У викликав Бурмистенко й
запропонував підготувати повстання на півночі України, коли туди прийдуть наці.
Керівний склад ЦК КП(б)У, під проводом Бурмистенка, з Києва вирушив на
Бориспіль. Тут він потрапив у німецьке
оточення, з якого лише найбільш впливовим особам поталанило втекти на літаках.
Коли німці майже цілком заволоділи Україною, Бурмистенко через радіо не раз
звертався до українського народу з закликом чинити всілякий спротив окупантам.
За його ж підписом по руках ходили різні протинімецькі проклямації. Він же
займався керівництвом та постачанням червоних партизанських загонів.
Та одного дня його ім'я зовсім зникло з політичного й військового обрію.
Був секретар ЦК КП(б)У і не стало його, ніби крізь землю провалився.
Жадного урядового звідомлення про долю Бурмистенка совєти не оголосили.
Неофіційно кружляла версія — він загинув десь у бою. Але чому тоді нема ні
слова в часописах, не поминають його пам'яті на численних мітингах, не
називають його іменем сіл, міст, окремих військових з'єднань? Зникнення
надзвичайно загадкове.
Ще більш загадковим воно зробилося тоді, коли вийшли з друку нові видання
про верховні совєти України, СССР, ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б). В списках
членів цих організацій прізвище Бурмистенка не згадувалося ні між живими, ні
між загиблими на війні. Ніби його там взагалі ніколи не було. Так і до сьогодні в СССР, за винятком кремлівської верхівки,
ніхто не знає, що ж скоїлося з секретарем ЦК КП(б)У, М.О. Бурмистенком?
Цю винятково таємничу справу з'ясувала англійська розвідка. В сеседині
січня 1950 року лондонське радіо
"ББС" присвятило Бурмистенкові спеціяльне пересилання.
Вірогідні англійські джерела стверджують, що довгорічний секретар
ЦК КП(б)У, голова верховного совєта УССР, член президії совєта національностей СССР, член ЦК ВКП(б) тощо, тощо, в
дійсності був ніким іншим, як ...керівником
гітлерівської шпигунської мережі на
теренах совєтського Союзу. Безпосередньо
від нього німці діставали всі потрібні їм матеріяли про оборонні
об'єкти, про пересування червоних військ, про партизанів і т. ін. У розпалі
війни Бурмистенко літаком перелетів до
гітлерівського постою. Йому належить
авторство власівського руху, він орієнтував німецьке військове
командування та провід СС на творення в
складі гітлерівської армії всіляких національних з'єднань.
Сьогоднішнє місце перебування
колишнього секретаря ЦК КП(б)У
англійські джерела не подають. Та це зовсім
інше питання. Вертаючись до теми, зазначимо, що нам тепер цілком зрозуміло, чому Сталін, партія совєтський
уряд, НКВД ніде й словом не обмовилися про раптове зникнення Бурмистенка. Від
нього вони дістали доброго ляпаса між очі, а у відповідь змушені тільки один одному розтирати болючі місця.
Тепер самі подумайте, хіба
зручно на публічне форум виставляти своє збите обличчя?
Передмова:
1. А. ВИСОЧЕНКО:
Новіші "адами" і "еви" та їхнє гріхопадіння
2. А. ВИСОЧЕНКО:
Бунт бабів
3. А. ВИСОЧЕНКО:
"Соціялізм" на трупах мільйонів
4. А. ВИСОЧЕНКО:
Диктатура над пролетаріятом
5. А. Височенко:
«Донецькі зустрічі»
6. А. Височенко:
«Душа і чобіт» – Уроки історії
7. А. Височенко: «Не
на своєму місці» - Уроки історії
8. А. Височенко:
«Він мусів розстріляти Сталіна» - Уроки історії
9. А. Височенко:
«Під прапором Тухачевського» - Уроки історії
10. А. Височенко: «Втеча від
дійсності» - Уроки історії
11. А. Височенко: «Ваша рука на моему плечі» - Уроки історіїhttps://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.com/2018/05/blog-post_66.html
12. А. Височенко: Хто мислить, той вмираєhttps://vasylfedorivzaporizhzhya.blogspot.com/2018/09/blog-post_14.html
Далі буде.
Коментарі
Дописати коментар